Таємниця зміїної голови

Кокотюха Андрей Анатольевич

— Знаєте, чому? Тому, що від самого початку потрібний прохід був замаскований під завалений породою підземний коридор! Це Ружич сам так придумав!

— З чого ти це взяв? — поцікавився Льонька.

— Слухайте тепер дуже уважно, бо з думки зістрибну, — Данило зібрався, зосередився, заговорив: — Якби у нас було більше часу на розмову з директором музею, цей ваш Жора напевне б більше розказав. Та газетна публікація досить велика і насичена подробицями. Зокрема, там згадувалося, що нібито Ружич вигадав, як прокласти таємний хід із печери просто до замку. Згадайте — Михайло Ружич лишався одним із небагатьох, хто знав, як непомітно вийти із замку через кімнату, яку називають

«кімнатою страху». Пригадуєте, той самий таємний сховок на випадок нападу ворогів, який Ружич обладнав у замку на вимогу князя Козицького. Навіть так пишуть: ймовірно, Ружич лишився єдиним, крім князя, хто знав, де ця «кімната страху» і як у неї зайти. Звідси висувається припущення, з яким я готовий погодитися, — Данило знову перевів подих і повідомив: — Там, під землею, є замаскований підземний хід. Який веде не просто до замку, а до таємної «кімнати страху». Ось на цей вхід і вказав напевне розбійник перед смертю.

— Хай, — тут же мовив Богдан. — Напевне, так і є. Але як ця вся історія може стосуватися діаманта?

— Думаю, якийсь стосунок до Зміїної Голови підземелля, яке ми повинні знайти, таки має, — відказав Данило. — Для того, аби це дізнатися, треба спочатку самі двері під землею знайти. Згода?

Тут уже навіть примхливий Майстренко не заперечував. Знову звівся на ноги, запитав діловито:

— То гайда?

— Чекай трошки. Підземелля від нас нікуди не втече, — Данило глянув на сонячні промені, що пробивалися між листям дерев, тоді — на годинник: — Вечоріє. Проти ночі я б у підземелля не ризикнув лазити.

— Там завжди темно, хоч день, хоч ніч, — зауважив Вухо.

— Але вночі дівчата не зможуть робити те, про що я їх попрошу, — мовив Данько. — Галю, Варваро, нам треба розділитися.

— Тобто? — тепер уже дівчина з кісками рвучко звелася на рівні, за звичкою вперла кулачки в боки. — Ти хочеш сказати, що ми з Варкою з вами не підемо? Що шукати скарби — не дівчача справа?

— Може, й дівчача, — примирливо відповів Данило. — Згадай хоч Лару Крофт, як вона давні гробниці все досліджує. — Але точно не страусяча.

— До чого…

— До того! — різко перервав її Лановий. — Як ти втримаєш свого Футбола на поверхні? Попхається за тобою чи он за ним, другом своїм новим! — він кивнув на рудого вуханя. — Нам тільки страуса під землею не вистачало!

— Так це виходить, ми лишаємося няньками для Футбика?

— Ні, не так виходить. Дослухай до кінця, тоді вже лайся, — спокійно проказав Данило. — Нам потрібно знати все про ворогів. Бо пані Крук та Карлик навряд чи сидітимуть склавши руки. Стежити за ними вночі нема смислу. Нам усім треба зараз набратися сил і нормально виспатися. А завтра зранку ти, Галю, і ти, Варваро, берете на себе стеження за противником. До двох дівчат ця парочка не поставиться серйозно. Тим більше, що Галку вони взагалі ніколи не бачили. Тим більше, коли біля вас крутитиметься страус. Як ви зможете тримати під контролем кожен їхній крок — то вже ваше діло. Годиться?

Галка далі пнула губи.

— Не дмися, — підбадьорливо посміхнувся Данило. — Будете нашими очима й вухами тут, на поверхні. Щось піде не так — зможете втрутитися. Ну, годиться?

Дівчина з кісками знехотя кивнула. Зиркнула на задоволеного життям страуса. Визнала: правий все ж таки Данило. Нема інакшого рішення.

Та навіть якби слова Данька й не переконали інших у тому, що на пошуки таємничих дверей у нетрі печери Змія треба спускатися негайно, все одно довелося б чекати ранку. До підземної мандрівки команда шукачів була елементарно не готовою: не було навіть ліхтариків. Один, звісно, можна взяти вдома у Рудиків. Та одним джерелом світла чотирьом хлопцям у підземеллі просто не обійтися.

До того ж після неприємних розмов із батьком близнята мусили ночувати вдома. Якщо всі полізуть у печеру проти ночі, невідомо, скільки вони там пробудуть і чим ця пригода може скінчитися. Ні, зваживши все, компанія змовників погодилася: не слід дражнити гусей.

Льонька сходив провідати діда. Старому все ж таки знайшли місце в лікарні та вмовили переночувати під наглядом чергової медсестри. На той час йому вже стало легше. В усякому разі, колір обличчя знову став здоровішим — саме таким Льонька звик бачити свого діда. Той попередив для годиться, аби онук та його друзі нікуди не встрявали без його нагляду. А онук пообіцяв, теж для годиться. І залишив діда відпочивати, той сам попросив. Справді, втомила старого Гайдамаку така несподівано насичена подорож.

Данило тієї ночі вирішив на турбазу не повертатися. Доведеться рано виходити, а Карлик, як уже встигла розвідати Варка, далі там стирчить у своїй машині. Якщо Данило вийде вдосвіта, це неодмінно приверне увагу вартового. Правда, якщо хлопець не повернеться ночувати на базу, це теж стривожить Карлика. Але тут Данило міркував інакше: шпигун не знає, чим тепер займається хлопець і коли насправді планує повернутися до їхньої зі зниклим Богданом кімнати. Отже, чатуватиме до глупої ночі, лише тоді здійме паніку. Навіть якщо пані Крук звелить розшукати ще одного втікача, серед ночі ніхто цього робити не стане.

— Значить, ми хоч як час виграємо, — підсумував Лановий.

Розділ 24

У якому відчиняються підземні двері

Спали в наметах.

Хлопці в одному, Галка — в іншому, поруч. Страус спочатку ходив довкола її намету, потім кроки затихли. Заспокоївся та заснув, не інакше. Трошки покрутившись, заснув і Гайдамака, тихенько похропуючи. Найдовше не засинав Данило, все крутився у своєму спальнику. Склепив очі, здалося, на якусь коротку мить — і ось уже вранішні сонячні промені намагаються пробитися крізь брезентову поверхню намету.

Вибрався Данило зі спальника. Потягнувся. Штовхнув Льоньку.

— Пора.

Хлопці хотіли, щоб Галка поспала трошки довше, не будили. Та вона сама прокинулася, без зайвих слів почала збирати залишки вчорашньої вечері для сніданку. Розводили багаття, гріли чай у казанку, вмивалися в струмку — так час і минув. Не добігло до сьомої ранку, як у маленькому таборі з'явилися близнюки. Вухо десь добув ліхтарики, знайшов міцну мотузку для білизни, обмотався нею замість паска. Голову пов'язав хусткою — ну чисто пірат вийшов, джентльмен удачі. Хлопці вдягнули куртки, кепки, озброїлися ліхтарями. Вирішили взяти лиш один наплічник, туди поклали дві пляшки води та пакетик з сухарями — всяке може статися.

Зібралися біля входу в печеру. Постояли мовчки, мов перед стрибком у воду. Тоді помахали дівчатам і по черзі протиснулися в прохід. Спочатку — Вухо, як старожил. Данило за ним, потім — Богдан, нарешті — Льонька з наплічником.

Щойно пройшли, відразу засвітили ліхтарики. Та Вухо тут же попередив:

— Пацани, економте батарейки. Вмикаємо світло через одного, так і рухаємося. Нічого складного нема.

— Мудро, — погодився Данило, вимкнув свій ліхтар. — Гаси, Льоньчику!

Тепер промені світла направляли Вухо, який рухався попереду, та Богдан, котрий сунув передостаннім. Так і пішли звивистими коридорами, торкаючись руками шорстких печерних стін.