Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Правда, іноді прозивали його ще Коломийцем. Який Товкач? А, Коломиєць! Бо нібито походив він з Коломії. Але справжню історію його життя знали тільки двоє — він, Арсен, та Сікач, двоє з їхньої нерозлучної трійці.
А тепер трійці не стало. Погасла на небі скороминуча зоря молодого коломийського поповича Михайла Конашевича, за його словами, далекого родича гетьмана Конашевича–Сагайдачного. Спочатку він, як і Арсен, вчився в колегіумі, але потім студіював філософію та богословіє в далекій Італії, в Падуї, а повернувшись на Україну, обрав уторований шлях багатьох молодих інтелігентів — помандрував на Запорожжя, що давало життєвий та військовий гарт
Тут був — як всі: наперед не ліз, але й задніх не пас, від батька Метелиці перейняв швидко військове ремесло, брав участь у походах, кепкував зі своєї ученості, побратався з Арсеном та Сікачем, зовсім не дбав про одяг та взуття — носив, що було, зате кохався в дорогій зброї, але побратими помічали, що нерідко в його очах світилась якась невисловлена туга.
— Що з тобою, Товкачику?
— Ось покозакую на Запорожжі років п’ять, щоб голова посвіжіла від латини, та й гайну додому, в свою Коломию, — відповідав серйозно. — Бо дуже скучаю я за родиною — за батьком, за матінкою, за сестрицями любими… А їх у мене, щоб ви знали, якраз дві — обом вам, браття, по нареченій… А красуні — ні словами сказати, ні пером описати!. От і породичаємось… І ніколи розлучатися не будемо — аж до самої смерті! Чи як?
Побратими сміялися, жартували і все обіцяли коли–небудь нагрянути в благословенну Коломию, щоб зазнайомитись з красунями попівнами.
Та ба! Тепер — усьому кінець! Життю, їхній дружбі, юнацьким мріям!
Лежить молодий козак — мов живий. Ні змарнілий, ні переболілий. Лежить — ніби спить. Так і дивись — підхопиться на ноги і скаже:
— Що ж це ти, Арсене, зажурився? Чого сльозу пускаєш? Не сумуй! Ось діждемося літа, осідлаємо вороних коней — та й поїдемо в нашу славну Коломию! Дівчат вибирати — весілля гуляти! Не сумуй, друже!
Арсен похитав головою.
— Не поїдемо, брате, — бо не судьба! Стала між нами чорною стіною смерть несподівана, і ніяка сила не з’єднає вже живого з мертвим. І не зустрітися тобі ні з батьком, ні з ненькою, ні з сестрицями любими — хіба що на Страшному суді!
Бідолаха!
Арсен відчув, як гіркий клубок підкотився до горла і перехопив дихання. Кулаком витер з очей сльози, потім пошклубався в кишені, дістав червону китайку — накрив покійному обличчя.
— Прощай, друже! Прощай, вірний товаришу! — І повернувся до своїх супутників–запорожців: — Заберіть його! І всіх, хто тут загинув, теж заберіть — додому, на Січ!
6
Поховавши з почестями загиблих товаришів, запорожці зібралися перед військовою канцелярією, щоб судити Чорнобая.
Три козаки вивели його з холодної і поставили на ґанку перед товариством. Він мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре підборіддя в комір кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тільки раз позирнув поверх козацьких голів і, побачивши замерзлі, скоцюрблені трупи яничарів, що лежали на почорнілому від крові снігу, здригнувся і затулив обличчя руками.
— Від правди, Чорнобаю, не втечеш і не заховаєшся! — сказав Сірко. — Настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь перед народом за все! Народ наш добросердий і часто прощає провини синів своїх, наставляє на путь істини тих, хто схибив, оступився в горі чи скруті. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради наживи жалюгідної, заради ласощів заморських і срібла–злота агарянського торгував дітьми нашими, завдаючи їх у неволю бусурменську, тому, хто разом з яничарами й ордою хотів знищити нашу славну Січ Запорозьку, яка споконвіку захищала землю українську від нападів ворогів наших, — тому прощення немає!.. А втім — хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твій був полковником, сам ти був сотником, тож хай ніхто не скаже, що осудив тебе один Сірко! Як скаже товариство, так і буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю людину!
Арсен піднявся на приступець. Розпочав зі своєї першої зустрічі з Чорнобаєм у старому вітряку, коли хотів визволити дівчат, викрадених для продажу в татарські й турецькі гареми. І чим далі розповідав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма, що лютий мороз, над ним стовпом здіймалася пара, а на лобі виступав холодний піт. Коли ж Арсен розповів про те, що Чорнобай зі своїм пахолком увів яничарів у Січ і хотів відчинити татарам ворота, сотник уклякнув на коліна. На майдані зчинився галас.
— Що там довго судити–рядити — забити собаку! Киями до смерті! — закричали запорожці. — Причепити коневі до хвоста і пустити в степ!
— Повісити на сухій вербі!
— На кіл його! Він же хотів посадити Арсена!
— Четвертувати!
І жодного голосу на захист підсудного. Найбільш гарячі вихопили шаблі, готові на місці розправитися із зрадником.
Тоді Сірко підняв пернача. Настала тиша.
Кошовий ступив крок наперед. Голос його прозвучав суворо, — кожне слово дзвеніло, мов мідь.
— Браття, отамани, молодці, славне низове товариство! Знаменний сьогодні у нас день: завдяки пильності козака Шевчика і вашій мужності ми здобули велику вікторію і врятували матір нашу — Січ! Ми показали і туркам, і татарам, що сила наша нездоланна, що козаки запорозькі і на цей раз, як і багато разів у минулому, не жаліючи живота свого, відстояли вітчизну і честь свою, а нападників покрили одвічною ганьбою! і кожен з вас не ховався у запічку в час смертельної небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь і слава на віки вічні вам, лицарі непоборні!
— Честь і слава нашому батькові кошовому!
— Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!
— Сірка! Сірка!
Знову довелося кошовому підняти пернач, щоб установити на майдані тишу.
— Спасибі за честь, товариство. Але рада старшин вибори нового кошового призначила на завтра. Ось тоді й виберете достойного… А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний, щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всієї отари не псувала… Бачу — у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!
Запорожці знову не втримались, закричали:
— Смерть! Ганьба!
Декотрі вихопили шаблі, і вони, мов блискавки, замиготіли на іскристому морозному сонці.
Сірко підвищив голос:
— Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, — ось він шепче позаду… Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, — скажи товариству свою думку!
Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, облізлій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав: