Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Він уявив себе без кайданів — і тихий усміх заблукав на стомленому обличчі. Очі поволі склеплювалися. Розслаблене тіло приємно нило. На мить в уяві зринула гнучка постать Адіке, він простягнув до неї руки, пішов назустріч, та раптом спіткнувся і полетів у якесь чорне бездонне провалля…
На другий день опівдні почало збиратися на грозу. В повітрі зависла важка задуха. На півночі, в горах, загриміло. Небо встелили чорні, з багряно–бурим відсвітом хмари. Їх раз у раз розтинали сліпучо–білі блискавиці. І хоча на Аксу яскраво світило сонце, батраки–каратюрки
— Буде сель, — сказав Реджеп. — Треба йти додому, поки не пізно.
Арсен не знав, що таке сель і чому так стривожилися турки.
— Справді, буде сель, — сказав Бекір і, поглянувши на купу підсмаженого сім’я, додав: — Давайте швидше закінчимо і підемо! Не можемо ж ми кинути оце все так!..
— А чому б і ні? — спитав Реджеп. — Не твоє ж… Хай лежить до завтра! Шайтан його не забере!
— Коли б не вчорашня сутичка, — відповів Бекір. — А тепер страшно… Дізнається Гамід — буде мені ще гірше. А втім, я вас не тримаю. Ідіть! Ми з урусами самі закінчимо…
Коли всі пішли, Бекір гаряче взявся за роботу. Поспішав, літав, мов на крилах. Насипав насіння у полотняні ворочки, закладав під прес. На його круглій голеній голові рясно виступив піт. Загоріле худе обличчя розпашілося.
Невільники не відставали теж. Бекір завжди добре ставився до них, і їм хотілося допомогти йому в біді. Все ж роботу закінчили тільки перед вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутінки.
Селище, де жив Бекір, лежало на протилежному боці невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил–ірмак. Його завжди переходили вбрід або по великих сірих валунах, що виступали з води. А тепер він перетворився на глибокий бурхливий потік, що вирував, котив каміння, ніс на своїх хвилях вирвані з корінням дерева, кущі і всіляке сміття.
Бекір прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:
— Сель!
Невільники теж прискорили ходу. Перед ними відкрилася сумна картина. Увесь лівий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високі буруни руйнували глиняні халупи й хліви каратюрків, поглинали їхній мізерний бідняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба.
Арсен з товаришами підійшов до Бекіра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах світився безмежний відчай.
— О Аллах, там у мене хвора дружина й донька! — простогнав розпачливо. — Сель уже підступає до нашої хатини! Ще хвилина — і знесе її… Чуєте, як кричать люди? Вони виносять усе найцінніше, виганяють скот… А хто допоможе моїм?
— Люди допоможуть і твоїм, — втішив його Арсен.
Але Бекір безнадійно махнув рукою:
— Ти сам бачив, як допомогли мені мої сусіди. Знялись — і пішли, а ти лишайся, як хочеш… Ні, треба якось перебратися на той бік. Аллах допоможе мені — я вмію плавати… і тут, здається, не так глибоко. А ви, — звернувся він до невільників, — ідіть самі до замку… Ви ж не втечете, правда?
Він ступив у воду і, жахаючись вируючої каламуті, поволі почав переходити річку. На середині спіткнувся —
— А–а–а!..
Той крик ударив Арсенові в серце. Він кинувся вниз.
— Ти здурів! Куди? — крикнув Квочка.
Та Арсен уже був у воді. Коли б хтось рік тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, він перший обізвав би такого вигадника дурнем. А от довелось!
Йому пощастило. Мимо прокотилося кілька валунів, але жоден не зачепив. Важкі кайдани тягнули донизу, обривали шкіру на ногах і руках, та він не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того місця, де востаннє бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекір, на цей раз дуже прислужилася своєму хазяїнові: на хвилях замаячили її поли, і Арсен схопив їх, а потім витяг і самого хазяїна. Відчувши під ногами землю, узяв його на плечі і поніс на той бік.
Бекір довго відпльовувався водою, стогнав. Потім розплющив очі. Побачивши схилене над собою обличчя невільника, слабо усміхнувся:
— Спасибі, друже… Допоможи підвестися… Треба йти! Рятувати своїх!
Вони пішли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, і Арсен вирішив залишитися тут до ранку.
Густішали сутінки. На чистому небі розгоралися зірки. Вдалині чорними примарами здіймалося громаддя гір. З селища долітали крики людей, рев худоби і завивання собак.
Бекір і Арсен звернули у вузеньку бічну вуличку. Тут вода доходила до пояса. Попереду хтось бовтався і лаявся, не знаходячи в темряві дороги. Десь жалібно нявчала на покрівлі кішка. По вулицях, вигороджених глиняними тинами, пливло різне лахміття, солома, сухий хмиз.
За рогом вони наткнулись на темну постать.
— Це ти, Бекіре? Поспішай! У тебе нещастя…
— Яке? — кинувся той.
— Зникла Іраз.
— Втопилася? О Аллах!
— Ні, її схопили Гамідові люди.
— Гамідові люди? Прокляття! — Бекір простягнув до неба худі руки. — Невже це правда? О Аллах, як же ти допустив до цього?
Як же ти не вразив громом тих смердючих шакалів? Моя Іраз, моя єдина втіха!..
Він кинувся вперед, охоплений відчаєм. Арсен ледве встигав за ним.
Ще здалеку вони почули жіночий плач. Бекір мов несамовитий закричав:
— Гюрю, чому ти не вберегла Іраз? Як це трапилось? Гнів Аллаха на твою голову, нещасна! Чому ти не вберегла Іраз?
Розпатлана мокра жінка впала на плече Бекіра, забилася в нестримному риданні:
— Я не пускала її… Вона сама вийшла на Аксу прати шмаття. О моя донечко!.. Там її і схопили…
— Хто?
— Осман… Хто ж іще?
— Скажений собака! А Ісмет уже знає?
— Знає… Страшно дивитися на нього. Прибігав рятувати мене від повені. Взяв деякі клунки і вигнав скотину… Та ось він знову йде!