Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коли закінчиться — відомо одному Аллахові!
5
— Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб–ага. Коли–небудь скінчиться це лихо, — втішив старого Арсен.
— Авжеж, коли–небудь скінчиться, — в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. — Ти мудрий, козаче, і добре говориш по–нашому… Звідки ти? Хто ти?
Арсен задумався. Спокійне запитання Якуба сколихнуло
Він довго не відповідав Якубові. Перебирав у пам’яті давно минулі картини — і все йому здавалося цікавим. Але чи цікавим воно буде для Якуба?
— Мені двадцять три роки, Якуб–ага, — промовив тихо. — Я більше як наполовину молодший за вас… Зі мною не трапилося таких дивовижних пригод, як з вами. Але й мене життя трохи потерло, пом’яло і дечому навчило.
Місто мого дитинства — Кам’янець на Поділлі. Каменіче — як звуть його турки. Ви чули про нього, певно. Та й хто про нього не чув? Це ж туди кілька років тому ваш султан Магомет Авджі [43]привів незчисленні свої полки і кинув на приступ… Але про це згодом. До того злощасного часу, коли яничари вдерлися в місто і спалили його, воно мені здавалося найкращим куточком на землі.
Наш дім стояв над швидкоплинним Смотричем, на Карвасарах. Дім дерев’яний, але просторий, з багатьма темними і таємничими закапелками, забитими різним старим мотлохом, серед якого я ховався від батька, коли мені набридало допомагати йому в майстерні. Батько мій був добрий майстер–різьбяр. Вироби його славилися на всьому Поділлі і навіть залюбки купувалися в Польщі та Туреччині. Це приносило батькові, як я пізніше зрозумів, непогані заробітки. Його обрали цеховим старостою. І він, колишній бідняк гуцул, підмайстер, вибившись у люди, задумав дати синові освіту. Він віддав мене спочатку до бурси, а згодом до колегіуму [44]. Хотів бачити мене священиком… Там навчали Закону Божого, піїтики, риторики, а також латині… Однак я був непосидющий і, хоч наука легко лізла мені в голову, дуже швидко зрозумів, що це не мій шлях. Мені хотілося волі, простору. Я міг годинами стояти на плацу і дивитися, як фехтують, навчаючись, жовніри, як стріляють вони з аркебузів і самопалів. Слухав розповіді бувалих людей про війни, про герці. Мені й самому хотілося стати вояком.
По сусідству з нами жила багата вірменська сім’я. Варпет [45]Ованес Кероненц мав торговий ряд у місті і споряджав великі каравани в Туреччину. Він добре ставився до мого батька — не раз закуповував у нього вироби цілого цеху. З його сином Хачиком ми були друзями. А що Кероненци забули свою мову і говорили по–турецькому, то і я навчився її від Хачика і дивував старого Ованеса доброю турецькою вимовою.
Напевно, це спонукало його після того, як я втік з колегіуму і заявив батькові, що нізащо не вернуся туди, взяти мене до себе на службу. Я супроводжував його разом з Хачиком та слугами в поїздках по Волощині, Болгарії та Туреччині. За три роки я тричі побував за Балканами. З Хачиком ми жили як брати, ділячи навпіл і хліб, і сіль. Разом стояли за прилавком, разом читали Бакі [46]і задушеного з дозволу султана Омера Нефі [47], разом скакали на баских конях, маючи при боці шаблю і пістолі, коли супроводжували караван старого купця…
Не знаю, ким би я став до цього часу, коли б одного дня над містом не забив на сполох дзвін. З півдня сунула турецька навала. Сам султан з’явився під стінами Кам’янця.
Поки ще виходи з міста були вільні, батько відправив матір, мою дванадцятирічну сестричку і дідуся, материного батька, у Вінницю. А мені дав зброю — і ми пішли на міську стіну.
Розпочалася облога.
Це було пекло. Місто оборонялося мужньо, але не вистояло. Люди гинули, будинки палали в огні. На моїх очах полягли обидва Кероненци — старий Ованес і Хачик, а також мій батько. Я поховав їх на подвір’ї, де вже нічого не лишилося, крім головешок.
Незабаром яничари ввірвались у Кам’янець. Що робилося! Під ятаганами падали старі і діти. Жінок в’язали і тягнули в неволю. Вояки гинули в бою.
Доля була ласкава до мене. Хоча я бився поряд з іншими, жодна краплина крові не пролилася з мого тіла. Увечері, коли впали останні польські корогви і рештки уцілілих воїнів почали здаватися переможцям, я переодягнувся яничаром (їхніх трупів теж було вдосталь навкруги) і пройшов через ворожий табір. На ранок уже був далеко по дорозі на Вінницю.
Всюди по путі я бачив сплюндровані села і містечка, трупи людей: татари, мов сарана, прокотилися нашим краєм. Я розумів, що єдиний порятунок для нас — тікати на лівобережжя, під владу московського царя.
Забравши рідних, я вирушив у путь. Ми йшли вночі, ховаючись удень від татарських чамбулів. Мати, Стеха й дідусь не переставали плакати за батьком і гаразд навіть не тямили, куди я їх веду. По дорозі до нас приставали такі ж вигнанці–втікачі, як і ми, і наш загін, коли ми біля Черкас перебралися через Дніпро, налічував близько сотні чоловік.
Лівобережжя зустріло вигнанців привітно, як рідних. Лубенський полковник виділив пустирище над Сулою, що звалося Дубовою Балкою, і ми там до осені поставили хутір. Я з дідусем збудував хатину, розорав шмат землі… Але, видно, не судилося мені стати хліборобом. Захотілося потримати шаблю в руці. Та й час був дуже неспокійний, жорстокий.
Молодь ішла до війська гетьмана Самойловича. Я, залишивши рідних, подався на Запорожжя — став козаком. Ну а звідти вже доля закинула мене сюди… Але про це іншим разом. Мабуть, спати пора, ага Якуб. Досі надворі стоїть глуха ніч.
Гримкочучи кайданами, вони лягли на холодну долівку. Якуб ще довго вертівся, зітхав. А молодий Звенигора заплющив очі і враз міцно заснув.
6
Минула коротка турецька зима. Безконечні розмови в’язнів ще скоротили її. Якуб умів яскраво розповідати, і Арсен в уяві мандрував з ним по безмежній Османській імперії, заходив у темні хижі каратюрків–селян і світлі просторі зали спагіїв, у казарми яничарів і в похмурі вежі замків, бродив по гамірливих вулицях і майданах Стамбула… Так наче менше відчувалися голод і сирість підземелля, забувалось нерадісне життя і не таким похмурим уявлялося темне майбутнє.
Одного разу замість глухонімого наглядача на порозі з’явився Осман і гучно крикнув:
— Гей, ти, невірна собако, виходь!
Арсен підвівся, потис руку Якубові і вийшов надвір. По очах боляче різнуло давно не бачене яскраве сонячне світло. Примруживши очі, він поспішив стати у тінь горіха, що вже вкрився молодим ніжно–зеленим листям.
На подвір’ї панувала тиша. Осман десь зник. Призвичаївшись до світла, Арсен оглянувся. На подвір’ї — нікого.
Раптом з галереї пролунав сміх. Арсен підвів голову і стрівся поглядом з Гамідом, що розмовляв з молодим монголуватим чоловіком у дорогому одязі.