Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Що робити? О, що робити? — стогнала вона, стиснувши голову руками.
— Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! — вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.
— Я вже посилала… Але вони повернулися ні з чим, — крізь сльози промовила вона. — Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? і хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх…
Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч–на–віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це… і ось — маєш! Гамід
Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій полк був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись. Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув загін і помчав на розшуки. З’явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.
Він із своїми людьми об’їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір’я, де нишпорили турецькі роз’їзди, пощастило натрапити на діда–пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок — пастух не розгледів здалеку, що саме, — і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер–бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.
Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в Загору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, — діти воєводи потрапили до рук бейлер–бея.
Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: «Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш». Виходячи з кімнати, тихо роняв:
— Спасибі тобі, Якубе.
За що — спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по–дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.
Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.
Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.
Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв’язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.
— Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, — сказав воєвода. — Тобі не можна повертатися до своїх.
— Чому? — аж скрикнув я.
— Гамід зараз у великій пошані у бейлер–бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом… За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.
— О Аллах! — простогнав я, вражений звісткою в саме серце. — Невже це правда?
— Правда, ага, — підтвердив яничар. — У нас тільки й говорять про це після розгрому полку спагіїв у долині Бялих скель.
Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.
— Тепер мені зрозуміло, — сказав Младен, коли зачинилися двері, — чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі полкові таємниці… Ми захопили полкову касу — вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер–бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб’ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді… Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак — полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув’язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня… А тебе вважають зрадником.
— Клянусь небом, я відомщу йому! — вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. — Младене, дай мені зброю! Дай мені коня! Я повинен викрити і покарати негідника!
Але Младен остудив мій запал.
— Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати… Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити… Але ти не можеш з’являтися відкрито в ставку бейлер–бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.
Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч пісень, казок, легенд, умів добре грати на сазі [36], і мені не важко було б зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і придбати відповідний одяг і саз. Я сказав про це воєводі, і він схвалив мою вигадку.
Словом, через місяць я став справжнім меддахом. У високому кауці [37]і поношеному джеббе [38], стоптаних чарухах [39]з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою — таким я вийшов одного темного вечора з гайдуцького стану і попрямував до Загори.
Там я переконався, що мене справді обвинувачено у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена чи першого–ліпшого гайдука, від імені бейлер–бея обіцяна винагорода.
Там я дізнався, що малого Ненка бейлер–бей спочатку хотів посадити на палю, щоб завдати воєводі удару в саме серце, та чомусь передумав і відіслав до Стамбула в корпус яничарів, де з малого болгарина мали зробити найвідданішого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.
В одному я не мав успіху — ніде не міг розшукати Гаміда. Він ніби крізь землю провалився. Видно, відчув загрозу і вчасно зник із Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагіїв, у торговців і слуг бейлер–бея, та ніхто не знав, де він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі бейлер–бея тижнів два чи три тому.
Після того я майже три роки бродив по Болгарії у пошуках свого ворога. Не було того полку чи військової залоги, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Та все даремно! Гаміда мов лизень злизав.
І тоді я вирішив обходити всю країну, починаючи зі Стамбула і кінчаючи найвіддаленішими закутками її. Скрізь я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило мимо моєї уваги. Так минуло багато років. І, нарешті, я знайшов того, кого шукав.
Якось я приїхав у селище Аксу, що носить таку ж назву, як і річка, і цей проклятий замок, прив’язав до дерева свого мула і співом почав закликати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно вбраний, на чистокровному коні, видався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, правду кажучи, я все більше втрачав надію зустріти Гаміда і подорожував по країні більше від звички, ніж від сподівання знайти свого ворога.