Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— А мене — Ненко, — відповів він і додав: — Я — гайдук! А ти?
Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують — перев’язано таким же полотном, як і хлопця,— певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:
— А я — турок.
Однак моє признання не збентежило його.
— А чому ж ти не страшний? — здивувався він.
— Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, — відповів я йому в тон.
— Гайдуки — це герої, які борються за волю Болгарії, — гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. — І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків [34], які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.
Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.
— Хто ж твій тато, Ненко?
— Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді вся Болгарія стане вільною!
Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.
Отже, його батько — воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.
— А маму як звати?
— Маму звати Анка, — коротко відповів Ненко.
— А що в тебе з рукою?
Хлопчик глянув на пов’язку.
— Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я–як схопить мене — та до себе!.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.
— Дуже болить?
— Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.
Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов’язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап’ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.
— Ти й не плакав?
— Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!
— Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку?
Хлопець швидко зав’язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев’язку.
— Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.
— Златку?
— Це моя сестричка, — пояснив він.
Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчинку років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому — синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.
Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп’ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас — і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.
За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.
Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з’явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані [35].
— Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?
— Я слухаю казки. Не заважай нам! — незадоволено відповів хлопчина.
Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.
Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав — то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.
— Я розповів усе, Младен–ага, — сказав Гамід. — Ви знаєте тезкере на наступні п’ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей — ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.
— Не поспішай, ага, — відповів другий голос. — Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться… Одного не розумію — що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти…
— Я не втік би далеко… Мене обов’язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.
— Для чого ж було стріляти в свого товариша?
— Я не хотів мати свідка.
Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюка! Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед очима у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці.
Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.
Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжка і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. «Ні, Якубе, лежи! — нагадав він мені. — Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!»
Відчинилися двері — і я побачив середнього на зріст чоловіка моїх років, у сукняному кунтуші і м’яких юхтових чоботях, з шаблею при боці і багато оздобленими пістолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамідом. Він вийшов з темної дверної ніші і, усміхаючись, підійшов до мене.
— Ти не впізнаєш мене, Якубе? Тобі, здається, вже краще?
Світло з вікна впало на його обличчя, і я з подивом упізнав у воєводі свого колишнього шкільного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався мені знайомий! Младен, друг і товариш моїх юнацьких років, — вождь повстанців, гайдуцький воєвода! Хто б міг подумати колись, що таке буде! Тепер мені стало зрозуміло, як я опинився в цій кімнаті і чому мене лікують замість того, щоб повісити чи розстріляти. Младен упізнав мене і піклується про мене!