Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Він замахнувся ятаганом.
Євнух скрикнув і затулився рукою.
— Я скажу… Я покажу тобі, добрий ага, — пролепетав товстун, важко, мов лантух, осідаючи на підлогу.
Ісметові довелося підтримати переляканого кизляр–агу.
— Де вона? Веди!
По крутих сходах євнух почав підніматися нагору. Тримаючи в одній руці смолоскип, Ісмет підштовхував старого ззаду шаблею. Перед входом на горище Алі Різа зупинився і мовчки показав на велику дерев’яну шафу.
— Тут.
— Де тут? — не зрозумів
— Відчини шафу, там є ще одні двері в потайну кімнату, про яку знає небагато людей у замку. Іраз була там.
Ісмет рвонув дверці шафи, викинув якесь старе лахміття, що висіло на протилежній стінці, і справді побачив двері. Євнух не збрехав. У замковій щілині стримів великий залізний ключ. Ісмет повернув його — дверцята зі скрипом відчинилися.
— Іраз! Це я, Ісмет! Ти тут, Іраз? — гукнув він у темряву, не наважуючись заходити, щоб хитрий євнух не замкнув його.
Темрява відповіла йому мовчанкою.
Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.
— Іраз! — З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. — Іраз!
Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.
Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мов струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею — і дівчина впала йому на руки, її холодне тіло здалося юнакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.
Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.
— Іраз! Джаним! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?
Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна тиша, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.
В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.
— Бери, батьку, — промовив глухо. — Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі… Дурненька… Але, клянусь Аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його кров і кров дітей його!
Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.
По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір’я. На підлозі заструмували червоні патьоки.
На той крик і ґвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.
В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.
— Не заходь! Благаю тебе! — кричала хрипко. — Не вбивай Адіке! Вона не дочка Гаміда!
Почувши ім’я Адіке, Арсен метнувся вперед.
— Геть, стара відьмо! — тим часом ревів Ісмет. — Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!
— Божевільний! Схаменися! Адіке — теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… Златка!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..
Арсен на мить закам’янів, вражений почутим.
А Ісмет на розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.
— Чекай, Ісмете! — крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. — Не руш! Не чіпай дівчини!
Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров’ю очима похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.
Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею, Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.
Біль протверезив повстанця.
— Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? — спитав кволо.
— Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув — вона Гамідова жертва. Розумієш? — і відпустив руку юнака.
Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:
— Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іраз! Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?
Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.
Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.
— Адіке, не бійся мене, — промовив козак, подаючи їй руку. — Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім’я? Його щойно вимовила твоя няня…