Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Де вона? — шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.
— Її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе…
Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:
— Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.
Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.
Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен
Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:
— Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся — все лихе позаду!
На подвір’ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
— Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки!
Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:
— Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це — Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.
— Розумію, — сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по–дорослому, поважно: — Раз треба — то об чім мова…
Тим часом небо стало ясно–голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.
Повстанці зносили на подвір’я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.
Збивши на дверях до підземелля замок, Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір’ї.
— Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся!
Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.
— А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив — пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став виший на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно–радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.
— Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!
Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.
— Будь другом, ковалю, — усміхнувся
Той бухнув свою здобич на землю.
— А чим? Не голими ж руками!
— Тут є кузня. Ходімо!
Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
— Ану, підходь!..
Його обступили радісно–збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Якуба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.
Від кількох ударів замок злетів. Двері з гуркотом розчинились.
— Якуб–ага, ти живий?
Крізь розчинені двері всередину ввірвалося голубувате ранкове світло. Меддах заворушився, прикрив рукою очі. Сива кошлата грива спадала йому на плечі. Загриміли кайдани. На схудлому, змученому обличчі промайнула слабка недовірлива усмішка:
— Це ти, Арсене? Я радий знову чути твій голос, друже!
— Я прийшов, щоб визволити тебе, Якуб–ага. Ти сам казав — нічого нема вічного під місяцем. Сьогодні скінчилася твоя неволя!..
— Хай будуть благословенні твої дні! — промовив меддах. — Що трапилось? Як ти опинився тут? І зі зброєю…
— замок у руках повсталих каратюрків, Якубе. — І Арсен з силою ударив молотом по шворню, вмурованому в стіну.
Шворінь зламався. Арсен підхопив Якуба попід руки, допоміг вийти з темниці.
Тим часом з–за далеких гір зійшло сонце.
Поява меддаха справила на всіх велике враження. На подвір’ї затих гамір. Повстанці мовчки дивилися на вихідця з того світу.
Якуб йшов з заплющеними очима: боявся осліпнути від сонячних променів. Довга сива грива спадала на плечі і на бліде обличчя. Одяг на ньому зітлів — лишилися лахи, що ледве прикривали тіло. Руки й ноги заковані у важенні ланцюги.
— Правовірні, ви думаєте — це гяур перед вами? — вигукнув Арсен. — Ні, ви помиляєтесь! Це такий же, як і ви, правовірний магометанин, турок!.. Подивіться, що зробив з ним Гамід–бей!.. Скажіть, хто з вас забив того пса? Чи, може, його схопили живцем? Хай подивиться, клятий, на діло рук своїх!
Повстанці похмуро мовчали. А Мустафа Чорнобородий сказав:
— Гамід зник. Ми обшукали весь замок. Немає ніяких слідів.
— Він десь заховався! Сидить, як лисиця, у норі. Чекає, поки ми залишимо замок.
— А ми його викуримо! — вигукнув Бекір. — Хлопці, давайте вогню!
— Спалити! Спалити! — пролунало навкруги.
Ісмет метнувся зі смолоскипом до дерев’яної галереї, жбурнув його в купу мотлоху. Спалахнуло полум’я. Затріщало сухе дерево. Малинові язички подерлися вгору, на другий поверх, і він швидко пойнявся вогнем.
На подвір’ї зчинився галас. Кожен поспішав винести здобич за ворота замку. Розковані невільники скидали з себе лахміття, одягали хазяйське вбрання або вбрання Гамідової челяді. Найбільш меткі озброїлися списами, а то й шаблями.