Таємний посол. Том 2
Шрифт:
І Арсен, і Ненко не проронили жодного слова. Вони розуміли, які почуття нуртують зараз у грудях старого воєводи.
Младен узяв їх за руки, підвів на край бескиду, з якого виднілися південні схили хребта, промовив схвильовано:
— Синове! Тут ми з вами розстанемося.
— Чому, тату? — здивувався Ненко. — Ми ж домовилися їхати разом до Стамбула. Там наша Златка…
— Вас двоє молодих, дужих… З мене буде невелика поміч, справитеся самі. Визволите Златку… А я залишуся тут, у рідних горах. Десь там, — він показав у далину рукою, — знайду своїх хлопців… Вірю: ждуть вони мене! Десь там, — він знову підняв зморшкувату, але ще міцну руку, — мати наша — Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чекає на мене…
Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому підйомі не показалася валка, що поволі піднімалася вгору.
Старий воєвода раптом заспішив.
— Ось що, синове, слухайте мене уважно… Перше вам і головне завдання: визволіть мою доньку Златку. Де б вона не була — хоч би і в сералі [30] самого султана, вирвіть її звідти! І дайте знати про те у Сливен, старому Станку… Ви обидва знаєте, де він живе. То мій давній друг і вірний помічник… Зрозуміли?
30 Сераль (перс.) — палац.
— Зрозуміли, — хитнув головою Ненко.
— А друге завдання — підточуйте могутність Порти! Де тільки можна. І як тільки можна!.. Знищіть великого візира Кара–Мустафу! То хитрий і запеклий ворог уже підкорених і ще не підкорених народів! А особливо болгар… Бо він наробить усім біди!.. Про все, що варте уваги, сповіщайте мене через Станка, а я знайду спосіб передати ваші таємні повідомлення кому треба — у Київ, а звідти — в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву… Знайте: ворог нашого ворога — то наш спільник. Допомагайте йому всюди і всім, чим можете! Ось так, синове… А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу вас ще коли–небудь… Роки мої біжать, мов гірські потоки, і все ближче — відчуваю я — до вічного моря спокою… Тож не будемо втішати себе зайвими надіями!
Він обняв Ненка, міцно притиснув до серця.
— Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумів мене і поділяєш мої думки і поривання. Спасибі тобі! Будь здоровий і щасливий, рідний мій!..
Він відхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потім рвучко поцілував ще раз і повернувся до Арсена:
— Арсене, другарю мій, ти став мені теж рідний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дітей моїх. А ще в більшом боргу буду, коли визволиш Златку…
Він обняв козака і тричі — навхрест — поцілував.
— Знайду, батьку! Аби жива була — з пазурів самого шайтана вирву нашу любу Златку! — з почуттям відповів Арсен, потискуючи руки воєводи.
Младен раптом посуворішав, ще раз пильно глянув на сина і на Арсена, а потім підійшов до коня і легко, ніби за плечима не було тягаря років, скочив у сідло. Помахав рукою.
— Прощайте, рідні мої! Хай щастить вам на вашому шляху!
Він торкнув коня і звіриною стежкою звернув убік від дороги.
За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавині зелених кущів.
Арсен зітхнув.
— Ну, от і воєводи Младена немає…
Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомлені яничари, прогуркотіли важкі, обковані залізом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.
Простоволосий, бо десь загубив шапку–гетьманку, маленький, згорблений, споганілий, він ледве переставляв ноги і, похиливши голову, підстьобуваний батогами кінних охоронців, через силу топтав свій тяжкий, безславний шлях…
Арсен похмуро провів його суворим поглядом, і в його серці, як і кожного разу, коли він бачив Юрася, почала наростати глуха ненависть. І хоча він розумів, що не один Юрась винуватець його поневірянь, — десь там попереду, в могутній Порті, жорстокий Кара–Мустафа, з яким він іде битися не на життя, а на смерть, — однак цьому виродкові пробачити не міг ні своїх страждань, ні страждань свого народу.
Він зціпив зуби, щоб стримати болісний стогін, що рвався з грудей.
Ненко помітив зміну, яка сталася з Арсеном, і, скочивши на коня, промовив співчутливо:
— Поїдемо, братику!
Але той, зітхнувши, заперечно похитав головою.
— Їдь, я наздожену, — і важко сів у сідло.
У його приглушеному голосі прозвучала така туга, що Ненко не зміг заперечити. А коли, рушивши вслід за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалі, над стрімким урвищем, одинокого вершника, що темнів на тлі ясно–голубого бездонного неба. І було в ньому щось печальне і грізне одночасно.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
Шоковий шнурок
Частина перша
ОДАЛІСКА
Великий візир Асан Мустафа Кепрюлю, або Кара–Мустафа, як його називала вся Туреччина, поглянув на себе у велике, в позолоченій рамці дзеркало роботи венеціанських майстрів. У ньому він побачив середнього на зріст, сухорлявого чоловіка в білому, як і належить великому візирові, одязі й такій же білосніжній чалмі, прикрашеній великим самоцвітом і срібним челенком.
Наблизившись до дзеркала майже впритул, він почав пильно розглядати своє обличчя.
Воно було темне, довгасте, з хрящуватим — не тюркським, а грецьким — носом, бо родина Кепрюлю походила з греків, що, подібно багатьом іншим, потурчилися після завоювання Константинополя османами. Дві зморшки спадали від крил носа і різко окреслювали міцно стулений рот. Вони надавали всьому обличчю суворості. На груди лягала чорна, з проблисками сивизни борода. А з–під крутих брів виглядали допитливі чорні очі, пронизливого погляду яких не витримував ніхто, навіть сам султан Магомет.