Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Правильно зробив.
— І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде найяснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван — приймемо остаточне рішення.
— І це добре… Що ще?
Кара–Мустафа понизив голос.
— Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки…
— Що він ще там накоїв?
— Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими
Кара–Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.
— Гяур! Собака! Смерть для нього — не найтяжче покарання!
— Так, славний повелителю трьох суходолів… І я звелів схопити негідника. Накажете повісити?
Султан задумався.
— Повісити?.. Гм, це зробити неважко… Але для чого поспішати? Ні, краще відпровадь його в Єди Куле — в каземат! — Він трохи помовчав. — А хто ж тепер правитиме Україною?
Кара–Мустафа хитро примружився.
— Ми зробили хід конем… Як у шахах, мій повелителю…
— Як саме?
— Я наказав господареві Молдови Дуці купити у нас той обширний, і благодатний край, і йому не залишалося нічого іншого, як розчинити свої скрині, що тріщать від золота. Отже, ми маємо гроші для нового походу і покриємо ними значну частину витрат на війну…
— Це ти зробив мудро… Ха–ха–ха! Так потрусити кишені того старого скупердяги! Ха–ха–ха! — зареготав султан. — Як це тобі спало на думку?
— Коли державна казна порожня, то мимоволі станеш спритним і хитрим, мов сам шайтан.
— Ну, й що ж він? Дуже опирався?
— Уявіть собі — ні… Видно, спокусився на безмежні простори Правобережної України… Зразу ж переніс резиденцію правителя того краю з Немирова до Печер, що у Брацлавському полку, а в Чигирин призначив полковником якогось козака Гримашевського…
— Ну, що ж — хай порядкує… Але дай йому зрозуміти, що джизьє [39] відтепер збільшиться вдвоє… І щоб платив справно! А крім того, до весни хай поставить десять тисяч кінних воїнів з обозом і приведе під Белград!
39 Джизьє (тур.) — подушне з немусульман.
— Ви це мудро придумали, мій повелителю, — схилився в поклоні Кара–Мустафа. — Господар виконає ваш наказ, я подбаю про це.
— У тебе все?
— Все, мій повелителю. Дозвольте йти?
— Іди!
Кара–Мустафа ще раз вклонився і позадкував до дверей, дотримуючись придворного етикету, який не дозволяв підданим падишаха повертатися до нього спиною. Але в ту мить, коли він уже простягнув назад руку, щоб відчинити двері, султан зупинив його.
— Чекай, Мустафо!
Великий візир зупинився, запитливо глянув на султана.
— Підійди сюди! — наказав Магомет, і коли Кара–Мустафа знову наблизився до нього, спитав, пильно заглядаючи йому у вічі: — До мене дійшли чутки, що в твоєму гаремі зацвіла троянда раю… Чи це правда?
— Що мій повелитель має на увазі?
— Ну, як же! Кажуть, такої красуні і в султанському гаремі немає!
Кара–Мустафі коштувало великого зусилля приховати хвилювання, що враз охопило його. Він зрозумів, на яку красуню натякає султан.
— Злі язики перебільшують, мій богоданий повелителю, — сказав Кара–Мустафа. — Справді, у моєму гаремі є кілька красунь, але щоб вони дорівнялися красуням із султанського гарему?! Не віриться мені… Та й досі я не можу здогадатися, про яку йде мова. — І він сміливо глянув на султана.
— Кажуть, ту полонянку привезли тобі з Каменіче? [40]
«Він таки знає все, — промайнуло в голові Кара–Мустафи. — Цікаво, хто ж із моїх людей є султанським вивідачем? Дізнаюся — випечу собаці очі й вирву язика!»
А вголос промовив:
— А–а, тепер мені все ясно… Є така дівчина! Гарненька. Вас не обманювали, коли захоплено змальовували її красу… І все ж серед троянд султанського гарему вона здавалася б звичайною польовою квіткою.
— То це ж чудово! — вигукнув Магомет. — Троянди колючі і, незважаючи на пахощі й красу, швидко набридають, а менш яскраві польові квіти часто миліші нашому серцю… Чи не так?
40 Каменіче (тур.) — Кам’янець–Подільський.
Кара–Мустафа прекрасно розумів, куди хилить султан, і не посмів на цей раз перечити. Хоча Магомет говорив, здавалося б, ласкаво й доброзичливо і нічого прямо не вимагав, та за цією зовнішньою добротою приховувалася мстива і заздрісна натура, — і через якесь необережно мовлене слово султан міг щомиті спалахнути. А зараз, напередодні походу на Австрію, на який Кара–Мустафа покладав такі великі й честолюбні надії, він боявся ускладнити своє становище. Тому вклонився і, незважаючи на те, що серце гризла досада, з привітним усміхом сказав:
— Безперечно так, хранителю мудрості Пророка! Настане час — і та скромна польова квітка розквітне пишно, мов найдорогоцінніша троянда. Тоді рука відданого слуги піднесе її вам у всій її непорочній красі. Гадаю, це буде найкращий подарунок моєму повелителю в той день, коли мерзенні, охоплені гординею гяури впадуть під ударами щабель непереможних воїнів нашого грізного хондкара [41] , найбільшого завойовника всіх часів!
Обличчя султана проясніло: він любив лестощі.
41 Хондкар (тур.) — один із титулів султана.
— На все воля Аллаха! Я завжди знав, що ти мій найвідданіший слуга, Мустафо… Можеш іти!
Знову задкуючи, великий візир вийшов із султанської опочивальні, несучи гризоту в серці.
На галері, коли в обличчя подув свіжий морський вітерець і слуги подали на верхню палубу глек холодного шербету, Кара–Мустафа поволі почав заспокоюватися.
Власне, що сталося? Адже все складається якнайкраще!
Султан доручив йому готувати військо для великої війни в Європі і, можна не сумніватись, призначить на час походу сердаром, бо навряд чи в самого стане сили і бажання нести тяготи військового життя. А це — певний шлях до здійснення його мрій і намірів! Хай думає Магомет, що похід готується для возвеличення його особи. Ха–ха! Зарозумілий хлопчисько! Ні, Кара–Мустафа не такий недоумок, щоб, стоячи біля керма імперії, не подбав про себе, про своє і своїх нащадків майбутнє! Ні, не був би він представником роду Кепрюлю, щоб, ставши великим візиром, не мріяв про більше — про трон падишаха чи корону імператора! І перший успішний крок на цьому шляху зроблено. Чого ж турбуватися?