Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Врешті Джалілю і Фатімі вдалося відірвати Златчині руки від ґрат і відтягти дівчину од вікна. З кімнати долинали приказування й охкання Фатіми.
Арсен зціпив зуби, щоб не крикнути. Все його тіло тремтіло від раптового збудження. Але козак розумів, що досить одного необережного слова чи руху, щоб накликати на себе підозру великого
візира і все загубити. До того ж Сафар–бей міцно, мов обценьками, стиснув його руку вище ліктя, попереджаючи, щоб мовчав.
Кара–Мустафа постояв мовчки перед розбитим вікном, заглиблений у свої
На господарському дворі зразу ж підійшов до воза, де під наглядом яничарів сидів у тіні Юрій Хмельницький.
Колишній гетьман мав стомлений вигляд. Змарнілий, запилений, у стоптаних за далеку дорогу чоботях і вигорілому на сонці жупані, він байдуже, понуро втупив погляд у землю і, здавалося, нічого навколо не помічав — ні розкішних садів, густих, тінистих, вже зачеплених осінньою позолотою, ні такого ж розкішного палацу, ні добротних стаєнь та комор, ні людей, що вешталися на подвір’ї.
Та коли несподівано уздрів перед собою великого візира, байдужість і втому з нього як рукою зняло. Очі блиснули радістю, в них заіскрилися сльози. Він враз підвівся, кинувся до Кара–Мустафи, залопотів каліченою турецькою мовою.
— О мій найясніший повелителю, я несказанно радий, що моя гірка, невольницька дорога перехрестилася з твоєю світлою дорогою і я можу сподіватися на твою ласку і твоє заступництво!
Обличчя Кара–Мустафи гидливо скривилося.
— Ну, що ти скажеш, Іхмельніскі?
— Великий візире, прошу помилувати мене і вирвати із мого нестерпного становища! Я ні в чому не винен… Мене оббрехали перед пашею Галілем вороги мої потаємні… І паша Галіль, не розібравшись, наказав схопити мене і, яко татя, відправити в Стамбул.
— Це султан наказав схопити тебе, Іхмельніскі! — суворо мовив Кара–Мустафа. — Султан!
Юрась зблід, нижня щелепа, усіяна рідкою чорною щетиною, одвисла.
— С–султан, мій повелителю? З–за віщо? — пробелькотів затинаючись.
— За те, що ти хотів переметнутися на бік Ляхистану, собако невірний!
— Я? Помилуй мене Бог! І в гадці не мав такого!
— Не бреши, гяуре! Я мав достовірні відомості. До того ж мої вивідачі у Львові донесли, що полковника Яненченка, якого ти так необачно туди послав, за якийсь злочин коронний гетьман Яблоновський наказав розстріляти. Мабуть, не повірив твоїм брехливим обіцянкам. І правильно зробив!
Смертельний жах спотворив Юраськове обличчя. Воно аж позеленіло. Сірі губи тремтіли, як у переляканої дитини.
— Але ж усе б–було н–не так! — верескнув він. — Пес Яненченко утік від мене! Я сам би застрелив його, як собаку!
— І друге, — не слухаючи гетьманових слів, вів далі невблаганний Кара–Мустафа. — Ти, нікчемо, не зумів виправдати сподівань падишаха! Тобі було вручено половину України з тим, щоб ти зібрав військо і завоював другу половину, якою й досі володіє цар урусів. Але ти не тільки не зробив цього, не тільки не зумів зібрати військо і перетягти на свій бік розбійників–запорожців, а й утратив те, що тобі дав падишах! Від тебе, як від чуми, розбіглися всі твої піддані! Тож невже ти гадаєш, що високій Порті потрібні такі правителі в її володіннях?
— Змилуйся, великий повелителю правовірних! — ледь чутно белькотав Юрась, і його плечі безвільно опускалися все нижче й нижче. — Ти, всемогутній, пробач рабові своєму нікчемному!
— А ти і справді нікчема… Не юродствуй! Не наділяй мене титулами падишаха! Не сподівайся своїми облудними словами полоскотати мою гординю і вимолити собі прощення… Ні, тобі прощення не буде! — Кара–Мустафа плеснув у долоні, і тут же біля нього виріс капужді–ага. — Негайно взяти цю людину, одвезти в Стамбул і кинути в Єди Куле! В одиночку!
— Великий візире, стривай! Дай сказати ще… Я згоден бути порохом під твоїми ногами, тільки не замикай мене в сирий і темний каземат! Я вдосталь намучився в ньому ще в Польщі, в Марієнборзькій фортеці… Не забувай, що я не тільки воїн, а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир — архімандритом, ченцем, служкою… Будь–ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них — красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…
Останні слова Юрася мов ужалили Кара–Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.
— Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з–перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!
Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.
Арсен довго дивився йому вслід, намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю і співчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крім огиди, не відчував нічого. Він був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко — винуватець не тільки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель діла Богданового. Це на його чорній совісті десятки тисяч загублених життів, руйнація і запустіння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полків. Ні, нема до нього жалю. Катюзі — по заслузі!
Із задуми його вивів голос Кара–Мустафи.
— Де ж скарби цього негідника? Показуйте!
Сафар–бей і Арсен відкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залізними обручами дубова скриня з ручками.
Вони підтягли її на полудрабок воза і запитально глянули на великого візира. Що робити?
— Несіть за мною! — наказав Кара–Мустафа і попростував до палацу.
Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух–казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.