Талан
Шрифт:
Квятковська. О ні, ви славнесенький, а не смішний, - цяцяний!
Квітка. На афіші нема одміни? Я страшенно злякався...
Квятковська. Чого? Що сталося?
Квітка. Могли спізнитись... Ох, борони боже! Не спізнились?
Квятковська. Ні, ні... Як тільки ви, друже мій, змінились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабі були?
Квітка. Кажуть... голова боліла... я й постригся... І знаєте, для чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене ріжки. Брехня, брехня!
Квятковська. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами і спала, їх до серця пригортала, колисала, як дитину, - замість вас, мого голуба...
Квітка. Не голуба, ні! Яструба, кондора, грифа! Я голубів ненавиджу: дурна птиця, навіки дурна! Голубка по чужих кублах літа, а він тільки крутиться та гуде... Тпху, противний!
Квятковська. Не всі голубки похожі на вашу: єсть такі, мій соколе, що за милого самі себе вбивають... Тільки на таких не вважа сокіл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!
Квітка. Для мене? Для мене тільки самого? Не вірю!
Квятковська. Присягаюсь, мій ріднесенький!
Квітка. Не вірю, не вірю! Знов ошукання, знов зрада! А перші де? їх багато, багато?
Квятковська. Нікого не було; я ще... манесенька...
Квітка. Одна тільки вірна була... на цілім світі... та й та... Ми її побачимо?
Квятковська. Побачимо... Та цур її й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б із пам'яті її викинула, коли втекла і проміняла на не знать кого...
Квітка (хапа її за руку). Проміняла? Таки проміняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого?
Квятковська. Не знаю, мій друже!
Квітка. Помсти жде; радіє помсті! О, нема нічого солодшого в світі за помсту... Такої втіхи ніхто й ворогу не придумає...
Квятковська. А я б залишила... погребала б і помстою!.. Чи ви її, може, ще кохаєте?
Квітка (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як її пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тільки в мене од того голова ще болить і серце... Серце - воно теж дурне: все болить і ниє по тій. А, коли б її побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стіл).
Квятковська (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходім краще у ложу зі мною; ходім, будемо дивитись...
Квітка. Ходім, ходім! А, моя єдина! Друже мій, який я нещасний! (Стоїть нерухомо, болісно).
Квятковська. Ходім, ходім, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходім, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).
Маринка і Жалівницький.
Маринка (веде за руку Жалівницького). Серденько, я зараз підслухала, що клакери змовлялись шикать Марусі.
Жалівницький.
Маринка. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, - вона й без того слаба!
Жалівницький. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильників з чесної молоді, вони спинять... Послать деяких наших... Я біжу!.. (Побіг).
Маринка. У мене душі нема... Одведи, мати божа!
Маринка і Лучицька.
Лучицька (входить). Тут Котенка нема?
Маринка. Ні, тільки я! Сідайте тут, одпочиньте: ви сьогодні надто бліді...
Лучицька (сідає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квіточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...
Маринка. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, і без відпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!
Лучицька. Просять, молять. Так лучше ж останні сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.
Маринка. А для нас бідних, що готові життя своє за вас положити, невже і для нас не захочете поберегти свої сили?
Лучицька. Ви - мої друзі. А хіба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому одні муки? А я, Маринко, несу такі катування, такі... ах! І нема їм просвітку, нема забуття од них на хвилину... І така нудьга, така туга, надто сьогодні, що валить мене з ніг і хита, мов билину...
Маринка. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?
Лучицька (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... І те кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу... І нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її збутись: така мука і боліч - єдина мені на світі втіха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бійки, а й за батогом мені скучно... І чим більше отут наболить, тим більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі низька і яка я нещасна!
Маринка. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?
Лучицька. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нічого не відаю, що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте та сама рвія, за яку я його осудила... Це вкінець мене сушить... Я навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь... Цілий день отут болить... (Показує на груди).