Талан
Шрифт:
Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...
Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...
Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно!.. Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі...
Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх персах ціле море і сили, і жадоби мирові послужити і знати, що тії сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всі шляхи тобі переорані і що сам деякі переорав...
Лучицька (полохливо).
Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не піду - нездатен.
Лучицька (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозі...
Квітка. Та перестань, з тобою і балакати дружньо не можна: у всьому тільки себе бачиш, тільки себе гризеш і другого дратуєш... Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надія... Я подавсь до земства і от-от жду одповіді.
Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що і до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...
Квітка (бере рушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу.
Лучицька. Таки йдеш?
Квітка. Таки йду. (Пішов).
Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зі мною... Я йому чужою стаю, а може, й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, - і того мені вбачається все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?
Палажка. Тут, моя дитино!
Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.
Палажка. Зараз.
Палажка виносить шкатулку.
Лучицька і Палажка.
Лучицька (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, - так у мене руки і ноги подубли... голос тремтить. Як я почала - не тямлю, а потім розійшлась... І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).
Палажка (бурчить). Всі вони, пси, - поки оженяться.
Лучицька. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...
Палажка. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.
Лучицька. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, - так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.
Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.
Лучицька. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.
Палажка. Отож тільки й горе! (Відійшла).
Лучицька (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані... (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею... І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі).
Тяжко-важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається...
Лучицька і Олена Миколаївна.
Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!
Лучицька (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила... Садитесь! (Підкочує їй крісло).
Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.
Лучицька (змішавшись). Нет, маменька; это я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала...
Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки?
Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає).
Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!
Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!
Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...
Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...
Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать...
Лучицька. Что вы, маменька?
Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.
Лучицька (глибоко зітхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось...
Олена Миколаївна. Антуан.
Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...
Олена Миколаївна (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем...
Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?
Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать...