Танґо смерті
Шрифт:
— Тоді не бачу сенсу в такому перевтіленні. Що з того, що моя душа буде жити в іншому тілі, якщо МЕНЕ вже не буде? Це вже буде інша людина, з іншими інтересами і захопленнями. Це не буду Я.
— А все ж у людини можна розбудити спогад про попереднє життя за однієї умови: якщо ця людина перед смертю чула мелодію з трактату Калькбреннера. І зробити це можна лише одним-єдиним способом: людина повинна почути цю мелодію знову.
— Тобто вона згадає лише те життя, яке залишила, чуючи цю мелодію? І це не стосується усіх попередніх життів?
— Саме так.
— Я десь читав у Оскара Вайльда, що музика дарує нам наше власне минуле, про яке ми до цієї хвилини не підозрювали, змушуючи шкодувати про втрати, яких не було, і вчинки, за які ми не винні.
— Мабуть, і у вас інколи виникали такі відчуття, що ось те-то й те-то уже з вами відбувалося, або якась людина, яку ви бачите уперше, нагадує вам когось, кого ви знали, проте
— Звідки ж має прийти той поштовх?
— Можливо, вони отримають його, почувши знову мелодію «Танґа смерті», а, можливо, так, як це пояснив рабі Шпіро.
— На жаль, я не знайомий з його працями.
— Тоді мушу вам дещо розповісти. Бо аптекар у своїх коментарях базувався саме на теорії рабі Шпіро, який на весь світ дивився, як на серпанок, що вкриває розмаїту у своїх проявах містичну субстанцію. Не лише Тора — увесь всесвіт в його очах був одним великим таїнством. Усе матеріальне — людина і тварина, вогонь і вода, кущі, дерева, каміння — було для нього сповнене глибокої символіки. Видимий світ — це лише оболонка мандрівних душ, які шукають здійснення вищої мети. Шпіро і його вчитель Іцхак Лурія знали таємницю цих душ, їхній шлях у світ, їхній початок і стадії минулих і майбутніх перевтілень. Для них досить було лише зазирнути людині в обличчя, щоб відразу довідатися, чия душа в неї перевтілилася. Вони були наділені здатністю розкривати джерело душ усіх біблійних, талмудичних і післяталмудичних праведників. Чи то блукаючи зі своїми учнями за містом, лугами й лісами, чи пливучи морем, усюди і в усьому — у хлюпотінні хвиль, у шелестінні дерев, у тріпотінні крил, у сюркоті стрикоників, у кумканні жаб, у здриганні гілок, у мерехтінні повітря і в співі птахів — усюди вони вбачали юрмища душ, які шукали досконалості і покути, чули їхні голоси, їхній шепіт…
Іцхак Лурія назвав це вчення, яке стало центром усієї його кабалістичної системи, «Ойлом а-тікун», що означає «Світ удосконалення», або ж «Світ очищення». Рабі Шпіро це вчення розгорнув. Усі душі, учив він, в усіх своїх видах були спочатку зосереджені в прародичеві Адамі при його появі на світ; одні з них гніздилися в його голові, інші — в його очах, в усіх порах і членах його тіла. У цих первісних душах панував початок добра, але після гріхопадіння «добро і зло змішалися», і нині світ повен чистими душами, перемішаними з іскрами зла, і душами нечистими, злими, перемішаними з іскрами добра і святості. Душа, закута в тілесній оболонці, просякає своїми боговитими соками і нечисту оболонку, як ото стовбур дерева передає цілющі соки плодам, листю і корі. Від цього процесу просякання тіла душею і залежить пришестя Месії, яке настане тільки тоді, коли процес очищення душ, розмежування добра і зла остаточно завершиться.
Пан Йосип встав, підійшов до стелажа і, добувши якусь стару книгу, розкрив її на закладці.
— Мушу зазирнути до трактату рабі Шпіро. Пам'ять уже підводить. Отже, до диференціації добра і зла ведуть два шляхи: «ґілґул» (переселення душ) та «ібур» (щеплення душі). «Ґілґул» — це переселення душі, що вже відбулося на землі, в тіло новонародженої дитини; від народження до смерті душа приречена ділити з тілом усі поневіряння і негаразди його долі. «Ібур» — це вселення додаткової душі в живу, ба навіть зрілу людину, схоже, як у вагітній жінці зароджується нове життя. Отож, в людині ув'язнено дві душі: одна — з моменту народження, друга — у зрілому віці. Бувають два типи «ібура». Перший — душа, яка зародилася в дорослій людині і перебуває в ній заради себе самої, натхнена потребою виконати заповідь — міцву, якої вона не виконала на шляху її минулих перевтілень. І другий тип — душа вселяється в людину заради порятунку тої людини, щоб підтримати її і спрямувати на правдивий шлях. Перша душа заповнює всю істоту людини як її основна духовна субстанція і залишається в ній доти, доки не вдасться задовольнити свою потребу і виконати пошукувану міцву, і тільки виконавши її, вона може покинути тіло людини. Друга ж душа вільна від обов'язкової участі в стражданнях і злигоднях тіла; не маючи певного терміну перебування в цьому тілі, залишається лише доти, поки людина йде праведним шляхом добра, і що праведніша людина, то тісніше пов'язується з нею ця душа. Але варто людині звернути на шлях гріха, душа покидає її і йде геть. Таким чином, цими двома шляхами — «ґілґул» і «ібур» — відбувається виділення добра зі зла і фільтрація самого добра. Отож, коли шкаралупа зла відпаде від ядра добра — і настане пришестя Месії.
— Це дуже схоже на те, що я відкрив в арканумській «Книзі Смерті». Тацит писав, що «великі душі не розпадаються разом з тілом». Буддисти вірять, що кожен з нас прожив безмежне число життів, але вони ніколи не намагалися знайти спосіб, за яким досвід і знання попереднього життя могли б перелитися в нове. Арканумці спробували це зробити, і їхня «Книга Смерті» цьому підтвердження.
— Як і «Танґо смерті».
— Але ж ви ще не знайшли остаточного підтвердження. Ви ще не зустріли жодного із тих, кому грали своє танго.
— Не зустрів, але все ще чекаю. І не помру, доки не дочекаюся. — Усмішка пана Йосипа була сумна, а очі, що поглянули на Яроша, мружились і тріпотіли повіками, мовби поборюючи непрохану сльозу. За хвилю він продовжив: — Нас було четверо нерозлучних друзів. Українець, поляк, німець і я, жид. — Помітивши здивування Яроша, сказав: — Так-так, жид. Ми тут в Галичині інакше себе й не називали, це в 1939-му, коли прийшли визволителі, то наказали нам називати себе євреями. Але «єврей» було образливе слово для кожного жида. То було трефне слово. Назвати когось євреєм — то було однаково, що назвати приблудою, покидьком, нікчемою. Але після того, як німці винищили жидів, у Львові поселилися самі євреї. Так от, хочу вам дати один рукопис, який дивом зберігся. Написав його один із трьох моїх найдорожчих друзів — Орест Барбарика. Там описані всі наші пригоди, а головне для вас — там є і про те, як було віднайдено сторінки з манускрипта Йоганна Калькбреннера.
Старий підвівся і почалапав до бюрка *, висунув шухляду, витяг папку і вручив її Ярошу.
— Я зберігав його тривалий час у підвалі в скляному бутлі, аби миші не потрубили. А задля маскування засипав пшеницею. Як бачите, зберігся він добре, хоч і писаний від руки, але почерк доволі каліграфічний. Орест мав дриґ до писання. На жаль, інші його записки пропали.
— А яка доля ваших друзів?
— Ми підірвали себе гранатою у схроні, коли нас оточили енкаведисти. Вони всі загинули, а мене контузило і відірвало руку, але я вижив. Можливо, тому, що не сидів з ними, а стояв поруч і грав на скрипці. Грав «Танґо смерті».
I
Моя мама дуже не хотіла, аби я виріс матолком, і мене це не дивувало, бо що можна чекати від пересічної мами-літераторки, як не спроб вибити свого синочка в люди, ото вона й вибивала, як могла, намагаючись мене працевлаштувати, аби я був, як усі, забуваючи, що геніальні діти ніколи не можуть бути такими, як усі. У приклад мені завше ставила моїх друзів, які оно вчаться, людьми будуть, а я — здоровий бевзь, учитися не хочу. Я терпляче вислуховував її емоційні промови і захищався лише тим, що вона мене не знає, не має зеленого поняття про те, чим я живу і що з мене виросте, бо бачить лише мою оболонку, що неймовірно оманлива, а всередині ж я ого-го який непростий.
Спочатку мамуся запхала мене в крамницю пана Жабського, який торгував колоніяльними товарами, там на шильді * так і писалося «Колоніяльні товари», а за вітриною сидів чоколядовий мурин, і довкола нього лежали пуделочка чаю, кави, какао, цинамону, гвоздиків та всіляких заморських приправ, а поміж ними красувалися витесані з дерева і розмальовані банани, ананаси, папайї, кокоси та інші фіґи з маком. За спиною у мурина на полицях красувалися екзотичні напої: лікери гданської фабрики «Marachino di Zara», «Girolamo Luxardo», «Guille Goldwassen», «Persico», «Curasao», «Grand Chartreuse», лікер мандариновий абатства Фекам у Франції, голландський лікер «Wymand Focking», а ще — какао Бендсдорпа з Амстердама, цикорієві кавові напої у барвистих пушках «Франка», «Росманіта», «Фіґова султанська» і «Фіґова королівська». Дітлашня, ідучи зі школи, завше гурмами зупинялася коло тієї вітрини і з нетерпінням чекала, коли мурин до них мруґне або усміхнеться, чи бодай пальцем поманить, а потім дітиська приводили в крамницю своїх батьків і купували халву, шербет, козину *, фініки, родзинки. Не знаю, чи ви вже здогадалися, що тим чоколядовим мурином був я, бо що-що, а сидіти отако без діла я любив найбільше. Сиділося мені іно зранку, коли діти йшли до школи, і пополудні, коли вони верталися, а також у неділю, як люди пленталися з церкви, катуляючи на язику солодкий смак греко-католицького чи прісний католицького причастя.