Танці шайтана
Шрифт:
— Ну як добре, тоді розкажи, як ми йшли і які ти прикмети запам'ятав?
Коні йшли бадьорою риссю, як і попередньо, а малий переказував Омелькові весь шлях від самого хутора до садиби Гната і далі. Козак уважно слухав, кивав головою, часом невдоволено піджимав губи, чи піднімав угору брови і похитував головою. Тільки раз перебив хлопця:
— Спинись!
Малий натяг вузду.
— Та ні! — Заперечив Баламут. — Я кажу: спинись у розповіді. Бо ти зробив помилку. Коли ми проминули яр із замерзлим ставком на дні, далі стежки завернули праворуч. А ліворуч лишилась у яру здоровенна
— Ні, не бачив. Бо я тоді, коли ви завернули коня, слухав про те, як та красуня спідницею накрила святу фігуру та побігла виказати того вашого гідальго! Та як же так можна — зі срамного тіла брати одяг і… аж страшно подумати!!! — затулити святий образ!
— От бачиш, я ж тобі кажу, що країна не краща за Московію… Я там ще не таке бачив. Зайшли ми в один храм перед Матір'ю Божою коліна прихилити. Коли в храм, розумієш! — у храм — залітає ціле кодло з бубнами, гітарами, із сопілками і, танцюючи, пруть до вівтаря! А чому? А тому, що в одного капітана нарешті син народився! І ще вони, гішпанці, даровану зброю вішають на вівтар! Ти уявляєш: щоб хтось у нас до такого божевілля дійшов — шаблю на іконостас почепити?!!
— Батьку, Батьку! а коли ми в Глинище ходили на Маковія, а потім на Спаса, я бачив у церкві і шаблі, і кончари, і кольчугу!
— Так то де? На стіні з вулиці! А там де, у тій Гішпанії? У храмі, на самісінькім вівтарі почеплено зброю! Розумієш?!
— Ага, розумію… Батьку, оно дорога! І ті дерева праворуч! Отам далеко! Отам вони мене і переймили. І загнали в болото!
— Не сумуй! Ти вивернувся з лабет сатани, бо Свята Сила за нас! Тепер ми їх заженемо. І побачимо, чи буде в них заступниця.
— Коли ми заженемо?
— На Водохрещу! Ми їм добру купелю влаштуємо. Йордань їм буде! Ну, а тепер пускай Лиска розмашистою риссю!
Козак свиснув, стрельнув нагаєм, відкинувся плечима і попустив правицю з нагаєм.
Тимко теж свиснув, штурхнув п'ятами під боки Лиска. Лиско і рвонувся за тарантоватим козацьким пробіякою.
Вершники мчали рівним полем. Тільки грудки злежалого снігу прискали з-під копит.
І високий груд, що підіймався в кінці цього озимого лану, наближався до них з кожною миттю.
На груді вишукувались у рядочок аж п'ять вітряків зразу. І три з них бадьоро крутили широко розкинутими лопатями крил, мов розчепіреними руками. При вітряках стояла ціла череда гринджолів, запряжених чи то кіньми, чи то й волами-бовкунами.
Козак і хлопчик бадьоро вискочили до середнього вітряка.
Люди ще здалеку побачили в полі дивних вершників та й вийшли всі їм назустріч. Козак, ставши проти дверей середнього вітряка, запугав. І зразу ж двері з рипом відхилились, і з'явився геть білий чоловік, мов припорошений снігом. Чоловік протер очі, мов би погано бачив на дворі після темряви вітряка і спитав, наче й не бачив, хто перед ним:
— Хто там?
— Козак з Лугу!
— З Великого чи Малого?
— З Великого!!!
— Тоді ласкаво просимо!!!
Омелько і малий спішились, вклонились приявним селюкам, мовчки торкнувшись рукавицями до шапок, і піднялись рипучими сходинками до отвору у вітряк. Два молоді кремезні хлопці, що стояли в гурті поселян, підхопили вуздечки обох коней, ще як тільки верхівці спішились.
Тільки в самому вітряку в золотавих сутінках козак і мельник обійнялись і розцілувались.
А у вітряку було затишно. І пахло теплим борошном, конопляною макухою, гречкою, нагрітим смолистим деревом. І трошки хмільним медом. Весь вітряк злегка коливався, рипів, а в корито безшумно лилось тепле біле борошно.
— Що, пане-брате, поспішаєш? Бачу, бачу… Думав, ти в мене Різдво відсвяткуєш. Але ти в нас.
— От і лиши образу для інших. У тебе часом замашної пішні нема?
— Ні, нема. Що, збираєшся на кармак ловити?
— Ти як у воду дивився! І кармак є, і мини ще є в Дніпрі. Але я хочу доброї криги на Водохрещу наколоти.
— Ой Баламуте! Знов ти щось вигадав. Ти що — хочеш їх усіх звести?
Вчора по обіді Степанагайдука знайшли і коня його. Обоє завалились у прірву. І сліди коло нього якісь дивні. Не відбитки чобіт чи ходаки. А сліди мов полози від саней. Тільки дуже легких саней. Дивина! Такого в нас тут ніколи й не бувало.
— А ти не дивуйся. Нові часи — нові дива. У тебе є добре кружало конопляної макухи? І ще б два гарнця пшона. Скучив за козацьким кулішем.
Ага, ледь не забув, певно, старію, — Омелько примружив одне око і широко посміхався. — З просом у них велика біда. І в Синопі, і в Трапезунді, і, уяви, аж у Варні. Якась комаха просо на труху перевела. А в нас як?
— Хвала Богу! Як збирали, то що не волоть, а свинцева куля.
— Тоді ось тобі, — Омелько розв'язав пояс, розкрив опанчу і відв'язав з пояса важкий гаманець, уважно відрахував дзвінкі монети. — Потихеньку скуповуй просо. Ні наші чумаки, а ні їхні греки чи ормяни раніше квітня в дорогу не рушать. Братству двадцять четвериків проса. Та щоб у добрих лантухах! Гроші повернеш без лихви. І тоді, коли все спродаси. Часом до Криму піти не хочеш?
— Ні, козаче. Не час. Щось тут ляхи ще гірше затівають…
— Я оце до Києва збираюсь. Що розвідаю — розповім.
— Малого не хочеш у нас на зиму лишити?
— Та ні, дитина хоче Київ подивитись. Та й батькові щось мулько.
Хочеться розважитись.
— Ну й батько з тебе, панебрате! — Засміявся мірошник і обняв Омелька. — Та ну тебе, друже! Ще мій славний каптан у борошно вмажеш! — І собі сміявся Омелько, б'ючи по плечах мірошника, і борошняна курява злітала вгору.
А малий, хоч і слухав все-все, що вони говорять, а роздивлявся на всі боки. Намагався запам'ятати вітряк із середини. І все вдихав з насолодою пахощі гарячого пшеничного борошна і підсмаженого зерня коноплі.
Мірошник сказав здивовано Омелькові:
— Це що ж робиться? Виходить, що вже не через п'ять років, а вже через рік неврожай?
— Виходить! Тільки ми цього разу повинні самі запастись просом.
— Авже! — Погодився мірошник. — Щоб не було так, як з Іваном Дукачем!
— Ти, друже, не переймайся! Іван нас обдурив. Та побоявся над нами посміятись. А ми ще й посміємося…
— Та як?
— А так! Позичимо совісті у Сірка. Під лихву. І віддамо Іванові його ж борг!
— Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо підмога потрібна — зразу кажи!