Тайна вечеря
Шрифт:
І Сокирко не відводив очей. Вони були темні й незрозумілі — Ользі здалося: такі ж колючі, як колись, та одразу усвідомила, що помилилася. Таких очей ще не бачила. Мертві, подумала, ні, не мертві, кам’яні, такими невидющими очима дивляться бронзові пам’ятники.
Іван стояв нерухомо. Ольга скинула кофту, потім спідницю, їй все було однаково, не відчувала ні сорому, ні жаху, не відчувала й власного тіла. Переступила через сорочку, лишилася зовсім без нічого.
І тоді Сокирко потягнувся до неї. Ольга позадкувала, та Іван схопив її за руку, притягнув до себе, підняв, мов невагому, й кинув на диван. Нахилився
15
Сокирко спросоння солодко сопів, а Ольга, стиснувши скроні долонями, сиділа у кутку на табуреті. За вікном розвиднялось. Ольга навшпиньки обійшла стіл, знайшла туфлі, взулася. Ручка дверей заскрипіла, й Сокирко раптом прокинувся. Ольга притиснулася до одвірка, хотіла закритися портьєрою, та Сокирко помітив її.
— Куди ти?
— Йду…
— Вертайся краще до мене!
— Ні.
Іван сів у ліжку.
— Тільки розвиднюється, куди підеш?
— Коли випустиш Антона?
— Здався тобі Антон…
— Питаю: коли?
— Не хвилюйся, все буде гаразд.
— Завтра?
— Ну, якщо не завтра, то через день-два…
— Прощавай.
Грюкнули двері, Іван зіскочив з дивана, пролопотів до передпокою, намагаючись хоч там затримати Ольгу, та не встиг, а в самих трусах бігти двором не випадало. Хоч тільки розвиднюється, та хтось може й побачити: ото було б сміху — голий капітан держбезпеки вночі за дівкою ганявся…
«Нічого, — вирішив Сокирко, — тепер нікуди не дінеться, сама прибіжить…»
Замкнув двері й пішов досипати.
А Ольга, вискочивши на вулицю, на мить зупинилася. Куди податися? Праворуч Московська, ліворуч Суворова, трамваї ще не ходять, а пішки додому на Брест-Литовський далеко…
А якщо Сокирко доганятиме?
Лише від думки про це стало лячно, і Ольга швидко побігла ліворуч — за пам’ятником Пушкіну парк, за ним дніпрові схили, там сам чорт нікого не знайде.
На розі Суворова зупинилася, перевівши дихання: ніхто не переслідував її, і Ольга, трохи заспокоївшись, швидко попрямувала до парку. Зупинилася над кручею — сперлася спиною на шерехатий стовбур липи, застигла, нараз відчувши безмежжя дніпрового простору. Захотілося плакати, сльози зволожили очі: вона сама, наче одинока птаха над широчінню, небо за Дніпром уже почервоніло, зараз перший промінь визирне з-за обрію, а Антон не побачить цю дивовижну красу…
Ольга притулилася щокою до стовбура й заплакала. Антон, певно, сам у камері, в кам’яному мішку й бачить ще темне небо крізь грати. Коханий Антон і його батько — справжні, надійні чоловіки, чесні й віддані — то чому ж у в’язниці?
Чому?
Ольга захлинулася від сліз, може, уперше в житті збагнувши, яка важка несправедливість. Потім згадала Сокирка, його обійми, важке дихання й відчула, що шкіра в неї досі пече від Іванових доторків.
І тоді Ольга подалася до дерев’яних сходів, що вели до Ланцюгового мосту. Збігла до Дніпра, нижче мосту берег був піщаний, правда, неподалік стояли плоти, та Ольга, вибравши зручне безлюдне місце, швидко роздягнулася й по горло залізла в річку. Холодна вода обпалила її, та одразу полегшало, й дівчина стояла довго й непорушно…
Потім Ольга вийшла з води й сіла на грубу соснову колоду, яку плотарі викотили на берег. Гадала, прийде очищення, та надії не справдилися, і Ольга збагнула, що, мабуть, ніколи не зможе забути цю ніч.
Але ж, вирішила, може, забудеться, коли вийде Антон? Адже кажуть: час лікує всі рани. Вона сповідається Антонові, й він відпустить їй цей гріх. Бо Антон розумний і милосердний…
Дурепа, подумала одразу, яка ж ти дурепа! Хочеш убити коханого? Поранити на все життя? Антон ніколи не простить Сокиркові, він уб’є його й знову опиниться за гратами. Якщо навіть не дійде до цього, травма лишиться на все життя, і вона сама поранить коханого.
«Ні, — хруснула суглобами сплетених пальців, — ні й ще раз ні, хоч і нема в них з Антоном жодних таємниць, хоч і розчахнуті їхні душі одна до одної, вона не має права відкритися Антонові й сама нестиме цей тягар».
Як не дивно, а це рішення не гнітило Ольгу, навпаки, додавало сил.
«Так сталося, — подумала, — я брудна й погана, я паскуда, я сама віддалася цьому мерзенному типу, так, сама, бо ніхто не примушував, але це горе носитиму лише я, і ділити його з коханим щонайменше підлота. Але ж скоро, дуже скоро, може, завтра чи післязавтра побачимося з Антоном. Він зможе зазирнути мені у вічі й вичитати з них усе, проте очі мої мають бути чистими, й це буде моя єдина брехня. Ми поїдемо з Антоном у село, тепер йому не працювати в газеті, подамося кудись на Полісся, у глухе село, де ліси довкруж, житимемо над незайманою річечкою чи озером — і це буде щастя…»
Ольга повільно одягнулась і пішла до мосту. Знала, що згадка про нинішню ніч вічно мучитиме її і затьмарюватиме їхнє щастя, але ж була упевнена, що знайде в собі сили, аби винести цей тягар.
16
У двері подзвонили, потім ще раз. Сокирко підсвідомо розумів, що хтось добивається до нього, та все ще не розплющував очі. Вже не спав, але й ще не прокинувся. Перед очима стояв сон, який щойно наснився йому. Сон дивний і, як здавалося, пророчий.
А наснився Сокиркові товариш Сталін. Він сидів у центрі довгого столу й загадково посміхався у вуса. Перед ним стояли пляшки з грузинським вином, Іван бачив їх настільки виразно, що міг прочитати наліпки: «Хванчкара», «Кіндзмараулі», «Мукузані». Праворуч від товариша Сталіна сиділи Ворошилов і Будьонний, ліворуч — Молотов, Каганович та Калінін. І ще якісь дрібніші вожді, їх Іван не запам’ятав.
Сокирко подумав, що він уже десь бачив подібну картину. Напружив пам’ять і згадав. Такий самий довгий стіл, тільки посеред його не вино й фрукти, а глечик з водою і хліб. І сидить не товариш Сталін а Ісус Христос. Поруч з ним не вожді, а апостоли, і картина називається «Тайна вечеря».
Але й тепер тайна вечеря. Товариш Сталін наливає собі повний кришталевий фужер червоного вина і п’є з задоволенням. Потім обводить своїх соратників проникливими очима й каже:
«Ми зібралися на цю тайну вечерю, щоб вирішити, як остаточно викорінити скверну в нашій неосяжній соціалістичній країні. — Товариш Сталін повільно розпалює люльку, оглядаючи всіх, та вожді мовчать, обожнювально дивлячись на нього. А Йосиф Віссаріонович веде далі: — Бо згідно з моїм ученням в міру просування країни до соціалізму класова боротьба гострішає. Тобто вороги підводять голови й чинять нам шалений опір».