Тайна вечеря
Шрифт:
— Проте й за гвинтівку не взявся…
— Не взявся, — похитав головою дядько Кирюша. — А треба було…
— Навіщо: сам кажеш — тобі краще велося.
— А громада?
— Однак є прислів’я: своя сорочка ближче до тіла.
— Проти громади не можна, — заперечив дядько Кирюша й перехилив чарку. — Ніяк не виходить. Бо тепер начебто ми самі на «Арсеналі» хазяї.
— Начебто… — не утримався від іронічного уточнення Євген Прокопович.
— Але ж директор з робітників!
— І ти до нього запросто в кабінет пхаєшся?
— Як можна!
— Бачиш,
— Маєш рацію, — згодився Кирило, — для мене і нинішній нарком, і колишній міністр — одного поля ягода.
— А у дворі подейкують, — хитро примружився Євген Прокопович, — що ти серединою Хрещатика пхався і товариша Сталіна славив…
— Так то ж сам Сталін! Усі кажуть: Сталін — це Ленін сьогодні.
— Гаразд, облишмо товариша Сталіна, — злодійкувато роззирнувшись увсібіч, мовив Євген Прокопович. — Але ж ти і про Ворошилова горлав на Хрещатику, і про Кагановича… А вони ж наркоми, тобто ті ж міністри.
— Наркомів багато, — не дуже впевнено заперечив дядько Кирюша, — а Ворошилов та Каганович вожді трудящих. Товариш Ворошилов слюсарем був, таким тобто, як і я. Уловлюєш? Тобто виходить, якщо б у мене тут більше було, — Кирило постукав себе кулаком по чолу, — й менше у чарку заглядав, міг би я і на місці Ворошилова опинитися. Вождем!..
Євген Прокопович лише на якусь невловиму мить уявив собі цю ганебну картину: дядько Кирюша на трибуні Мавзолею, й примусив себе не розреготатися. Але ж, подумав одразу, зустрівся б він до революції в Луганську з Ворошиловим, хіба б повірив, що отой простий слюсар стане маршалом і соратником товариша Сталіна? Та й сам Сталін хто був тоді? Каторжник, розбійник з великої дороги, бандит, це тепер його називають революційним експропріатором, а судили за звичайний грабунок. Потрапила б тоді йому сталінська справа — вимагав би у високого суду не менше пожиттєвої каторги. А то й повішання…
Євген Прокопович уявив собі це надзвичайне видовисько: жандарми ведуть до шибениці нинішнього вождя усіх часів і народів. Самого товариша Сталіна — батька трудящих і наймудрішого вождя. А що — повісили б без найменшого сумніву, і як би тепер жили народи неосяжної Батьківщини?
Либонь, знайшовся б інший батько: народ — бидло, і без вождя не може. Раніше славив царя-батюшку, тепер вусатого чоловіка в шинелі, он і дядько Кирюша проголошував йому осанну на Хрещатику…
А в Німеччині славлять Гітлера… І вважають не товариша Сталіна, а саме фюрера «третього рейху» істинним вождем і генієм…
Парадокси…
Проте чи варто собі забивати цим голову, вирішив Євген Прокопович. Начхати й на Сталіна, й на Гітлера, головне — аби мені було добре, людина повинна дбати насамперед про себе, і це правильно. Мені ж важливо, щоб якнайшвидше переміг Гітлер…
Євгенові Прокоповичу нараз захотілося підвести вгору правицю й вигукнути «хайль!». Ранувато, подумав, але й ми дождемося свого часу.
18
— Ну що ж, Онищенко, я приготував для тебе цікавий документик, — сказав Сокирко, й переможна посмішка скривила його губи.
Сидір Гаврилович стояв посеред кабінету, розставивши ноги й заклавши руки за спину. Сокирко тримав його годинами стоячи, ноги пухли, й витримувати допити ставало дедалі важче.
Сокирко дістав цигарку, закурив, кілька разів смачно затягнувся, пускаючи дим у бік Онищенка: знав, що й тому до смерті хочеться закурити, й насолоджувався муками Онищенка. Ще раз ковзнув поглядом по Сидору Гавриловичу й раптом загорлав несамовито:
— Як стоїш перед слідчим, свиня! Струнко!
Онищенко, як міг, підтягнувся. Щоденні допити остаточно знесилили його, іноді ловив себе на думці, що чекає трибуналу як визволення.
— Можу я поставити вам запитання? — попросив.
— Давай, у мене сьогодні гарний настрій.
— Що з Антоном?
Сокирко спохмурнів. Антон виявився таким же впертим, як і батько. У Сокирка виник задум оголосити Онищенкового сина головою молодіжної націоналістичної організації, для цього Антон мав назвати хоч три-чотири прізвища однодумців, решта було ділом техніки, та Онищенко-молодший вперто заперечував усе, навіть реготав із Сокиркових домагань.
— Твій Антон одержить, що заслужив, — одповів Сокирко ухильно.
— Я сам винен, — сказав Онищенко, й Сокирко аж перегнувся через стіл: невже цей впертий йолоп почне зізнаватися? Але Онищенко сказав зовсім не те, чого хотілося: — Винен у тому, що в Наркоматі не знайшлося жодної людини, яка б сказала: досить! Досить знущатися з безневинних!
— Чого ж ти сам не стукнув кулаком по столу, коли був заступником наркома?
— Не вистачило характеру.
— Ні, — заперечив Сокирко зловтішно, — просто ти причаївся, мов гадюка, і вичікував слушної нагоди, щоб нанести нам удар в спину. Зізнаватимешся?
— Я вже сказав: не винен!
— Не винен? Так усі кажуть до часу. Поки не припреш неспростовними доказами.
— У вас ніколи не знайдуться докази проти мене.
— Побачимо… А скажи мені, Онищенко, кому із своїх друзів ти найбільше довіряєш?
Сидорові Гавриловичу не треба було напружувати пам’ять. Одповів одразу й недвозначно:
— Романюкові.
— йому, виходить, віриш?
— Як самому собі.
Сокирко загадково всміхнувся, поліз до шухляди, дістав кілька аркушів паперу, списаних нерівним почерком. Задумливо подивився на них. Гадав: щоб одержати ці папірці, доведеться поморочитися, проте все склалося значно простіше. Вчора він викликав до себе Романюка, годину протримав його під дверима приймальні, щоб «дозрів», як полюбляли висловлюватися в Наркоматі, нарешті запросив до кабінету. Лише подивившись на Романюка, збагнув: якщо директор тресту ще й не «дозрів» остаточно, то скоро впаде, як переспіле яблуко. Повні щоки Миколи Олексійовича обвисли, шкіра на них зморщилася, очі дивилися лячно. Це сподобалося Сокиркові і, щоб остаточно налякати Романюка, він набурмосився, багатозначно постукав пучками по столу й мовив суворо: