Техану
Шрифт:
Стара жінка звільнила одну руку й несміливо торкнулася волосся Тенар — легкий і лагідний дотик, так колись гладив її по голові Оґіон. Відтак відьма знову різко відсахнулася і забубоніла щось про те, що їй пора додому, заметушилась, але вже на порозі все-таки запитала:
— Може, ти хочеш, щоб я пожила тут, доки навколо чужинці нипають?
— Не треба, — лагідно мовила Тенар. — Мені до чужинців не звикати.
Тієї ночі, поринаючи у сон, вона знову раптом опинилася серед неозорих просторів світла й вітру, але світло чомусь було червоним, як заграва пожежі, а навколо нього клубочився дим — здавалося, що горить саме повітря. Тенар була й не була в цьому мареві; вона ширяла на крилах вітру й сама була вітром, тією його
Вранці вона сиділа на ґанку і розчісувала коси. Тенар була білошкірою, але, на відміну від більшості карґадців, мала темне волосся. Щоправда, тепер у її чорних, як воронове крило, косах іноді вже з'являлися срібні ниті. Вона щойно помила голову тією водою, яку приготувала для прання, бо вирішила, що пранням займеться пізніше. Ранок видався спекотним. Тенар сушила коси на сонці, повільно розчісуючи їх, — іскри спалахували на її волоссі і, наздоганяючи гребінь, з тріском збігали вниз.
Терру підійшла і зупинилася у неї за спиною, уважно спостерігаючи. Тенар обернулась і побачила, що дівчинка мало не тремтить від напруження.
— Що сталося, моя пташко?
— Із тебе вогонь летить, — промовила дівчинка. — По всьому небу розлітається!
— Та це ж просто волосся іскрить, — трохи ніяковіючи, пояснила Тенар. Терру посміхнулася, і Тенар раптом усвідомила, що раніше ця дитина ніколи не всміхалася. А тепер вона обома руками, здоровою й обпеченою, намагалася упіймати іскри, що сипалися з розпущеного волосся Тенар, і сміялася:
— Іскорки, іскорки!
І тоді Тенар уперше запитала себе: цікаво, яким бачить Терру весь цей світ? І зрозуміла, що не знає відповіді на це питання, що неможливо знати, як бачить світ той, кому випалили одне око. Їй знову згадалися Оґіонові слова: "Її будуть боятись". Проте вона не відчувала ніякого страху, навпаки! І заходилася знову чесати коси — завзято орудувала гребенем, аби іскорок було якомога більше, щоби знову і знову чути цей тихий, хрипкий, радісний сміх.
Потім вона попрала простирадла та рушники, свою білизну та речі Терру і розклала все на осонні посеред галявини, перед тим упевнившись, що кози надійно зачинені в кошарі. Випрані речі Тенар пригнітила камінням — з самого ранку дув поривчастий вітер, і в ньому чаїлась якась дика, неприборкана сила.
Терру росла. Вона й досі здавалася надто маленькою та худенькою, як на свій вік (їй тоді було близько восьми), але протягом останніх кількох місяців її опіки повністю загоїлися і перестали боліти. Дівчинка більше рухалась і краще їла, а відтак сукенки, які вона доношувала після наймолодшої, п'ятирічної Жайвірчиної донечки, тепер стали замалими для неї.
Тенар подумала, що варто було би навідатися в село, до ткача Вітряка, і попросити в нього трохи полотна в обмін на ті недоїдки, які вона посилала для його свиней. Було б непогано пошити щось для Терру. Та й старого Вітряка, зрештою, теж хотілося побачити. Смерть Оґіона і Гедова хвороба змушували її уникати мешканців Ре-Альбі. Обидва ці маги, як завжди, силоміць вихопили її з виру звичних подій та явищ, із того світу, в якому вона чудово давала собі раду і який сама обрала для життя, — той світ не мав нічого спільного з королями і магами, з далекими мандрами і незвичайними пригодами. Натомість прості люди, які її оточували, займалися звичними справами: одружувалися, ростили дітей, орали поля, пасли худобу, шили, прали... Тенар думала про це з якимось мстивим почуттям — так, наче сперечалася з Гедом, котрий зараз уже, мабуть, підходив до Серединного Долу. Жінка уявила, як він іде по дорозі повз виярок, у якому вони з Терру ночували, — сивий, самотній, мовчазний мандрівець із хлібиною в наплечнику і тягарем усвідомлення власної ніщоти на душі.
"Пора вже й тобі дещо зрозуміти! — подумки звернулася вона до Геда. — Принаймні маєш усвідомити, що на Роуку тебе навчили не всього!" І нараз згадала зовсім інше — одного з тих молодиків, що тоді перестріли їх із Терру на дорозі. Тенар мимоволі скрикнула: "Обережно, Геде!", адже він не взяв із собою навіть звичайного дубця. А згадала вона, до речі, не того чорновусого гевала, що першим озвався до неї, а іншого — молодшого, у смушковій шапці, котрий не зводив сторожкого погляду з Терру.
У селі вона спочатку рушила до маленької хижки, що сусідила з будинком Вітряка: тут вона колись жила. Аж раптом повз хатину — просто перед її очима — пройшов чоловік. І це був той самий парубок у смушковій шапці, якого вона щойно згадувала! Її він не помітив, і Тенар дивилася, як він упевненою ходою, не зупиняючись, крокує сільською вулицею, прямуючи чи то до місцевого заїзду, чи то до перехрестя гірських доріг за селом.
Тенар, не вагаючись, рушила за ним, тримаючись дещо віддалік, аж поки не побачила, що той повернув до маєтку посадника Ре-Альбі, а не вниз, у той бік, куди пішов Гед.
Трохи заспокоївшись, вона подалася в гості до старого Вітряка.
Як і більшість ткачів, Вітряк був майже відлюдником, але свого часу це не завадило йому по-людськи поставитися до незнайомої карґадської дівчини. "Скільки гарних людей, — подумала Тенар, — уже тоді захищали моє добре ім'я!" Тепер Вітряк майже осліп й узяв ученицю, котра й виконувала більшу частину роботи. Старий щиро радів, зустрічаючи гостю. Він поважно сидів на старовинному різьбленому кріслі під тим самим віялом, від якого походило і його прізвисько Вітряк-Віяло. То була справжня родинна реліквія — віяло це, величезне, майстерно оздоблене, колись подарував дідові Вітряка один пірат на знак подяки за надзвичайно швидко виткану парусину. Віяло висіло на стіні: витончені постаті чоловіків і жінок у пишних барвистих шатах, вежі й мости, строкаті знамена великого Хавнору — все це Тенар пам'ятала з юності. Гості Ре-Альбі неодмінно заходили до ткача, щоби помилуватися цим дивом. І всі одностайно сходились на тому, що це, без сумніву, найкраща річ у цілому селі.
Тенар захоплено дивилася на віяло, знаючи, що це подобається старому, а ще тому, що воно й справді було напрочуд гарним. Вітряк гордо спитав:
— Либонь, у своїх мандрах ти нечасто бачила таку красу, еге ж?
— Твоя правда, — відповіла Тенар.
— А хіба я не показував тобі, що зображено на звороті віяла?
— Ні, — відповіла вона, а відтак їй довелося зняти віяло зі стіни, адже сам Вітряк бачив дуже погано і натомість заклопотано підказував їй, що робити. Тенар поклала віяло йому на коліна, і він своїм затуманеним поглядом втупився у дивовижні малюнки, то складаючи, то розкриваючи віяло, щоб переконатися, що всі його чарунки цілі. Нарешті старий склав віяло, перевернув його і дав їй.
— Розкривай, але повільно, — попередив він.
Тенар так і зробила. Перед її очима поставало казкове видіння — тонкий блідий малюнок на пожовклому шовку: ясно-червоні, зелені, сині дракони рухалися, збиралися в зграї серед хмар і гірських вершин, і точнісінько так само гуртувалися люди, зображені на іншому боці віяла...
— Підніми його вище і піднеси до світла, — порадив Вітряк.
І тоді вона побачила обидва боки одночасно, дві картини, які злилися в одну завдяки світлу, що сочилося крізь тонкий шовк, — гірські вершини і хмари збіглися з міськими вежами, люди стали крилатими, а дракони дивилися на неї людськими очима.
— Бачиш?
— Бачу, — прошепотіла Тенар.
— А я тепер уже не можу нічого розгледіти — серцем пам'ятаю. Я мало кому це показував.
— Це справжнє диво!
— Я збирався показати це Оґіону, — мовив Вітряк, — та, бач, не встиг...
Тенар іще раз перевернула віяло, тримаючи його проти світла, а тоді повісила реліквію на місце, і дракони сховалися у темряву, а чоловіки та жінки йшли собі, як звичайно, осяяні сонячним промінням.
Потім Вітряк повів Тенар до стайні, щоб показати своїх свиней — пару вгодованих кнурців, які восени мали піти на ковбасу. Старий поскаржився на Колючку, яка часом забувала приносити свиням свіжі помиї. Тенар сказала, що мріє про невеликий шмат матерії, щоб пошити дитині сукенку, і Вітряк охоче витяг зі скрині й подарував їй добрячий сувій тонкого полотна.