Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Джейк не відповів. Він думав про те, що Едді казав про покої руїн. Колись давно, уві сні, Джейк пішов до такого покою слідом за Мією. Тепер Мія була мертва. Каллаген був мертвий. А Едді помирав. Джейк думав про всі ті трупи, що лежали на вулиці під ковдрами, а вдалині перекочувався, як кістки, грім. Він думав про те, як чоловік, що стріляв у Едді, перекотився ліворуч, коли його прикінчила Роландова куля. Намагався згадати гулянку, яку мешканці Кальї Брин Стерджис влаштували на честь їхньої появи: музику, танці й кольорові смолоскипи, — але чітко пригадалася лише смерть ще одного друга, Бенні Слайтмена. Того вечора світ здавався зітканим зі смерті.
Та він і сам помер, а тоді повернувся: повернувся в Серединний світ, назад до Роланда. Цілий той день до вечора він намагався переконати себе, що те саме може статися і з Едді, але невідь-звідки знав, що цього не буде. Джейк тоді не зіграв свою роль в історії до кінця. А Едді зіграв. Джейк віддав би двадцять років свого життя — ні, тридцять! — щоб у це не вірити. Але він вірив. Напевно, отримав це знання в телепатичний спосіб.
Покої руїн, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною.
Одного павука Джейк знав. Чи спостерігав Міїн син за тим, що відбувалося? Чи тішився? А може, вболівав за ту чи іншу команду, як довбаний фанат «Янкі» на трибуні?
Він нас бачить. Я знаю, що бачить. Я його відчуваю.
— Ти як, хлопче, в порядку? — спитав Дінкі.
— Ні. Не в порядку.
Дінкі кивнув, неначе відповідь здалася йому цілком очікуваною.
«Що ж, — подумав Джейк. — Напевно, чогось такого він і сподівався. Він же телепат».
Неначе на підтвердження, Дінкі запитав, хто такий Мордред.
— Не треба тобі цього знати, — сказав Джейк. — Повір. — Він докурив сигарету до половини («Рак легенів отут, в останній чверті дюйма», — непохитно впевненим тоном розповідав йому колись батько, показуючи вказівним пальцем на свою цигарку без фільтра, як актор у телерекламі) і вийшов з Корбет-Холу через задні двері, щоб уникнути юрби стривожених Руйначів, яка піджидала їх перед парадним входом. І це йому вдалося. Зараз він був у Плезантвілі, примостився на бордюрі, як безпритульний у Нью-Йорку, і чекав, поки його покличуть. Чекав кінця.
Він подумав, чи не піти йому в таверну і націдити собі пива (якщо вже він досить дорослий, щоб курити і вбивати людей із засідки, то й пиво йому теж можна) або просто глянути, чи музичний автомат не працює без монетки. Він міг закластися на що завгодно, що в Алгул Сьєнто панували порядки, які, за твердженнями йога батька, мали з часом встановитися в усій Америці: порядки суспільства, що обходилося без грошей. І той старий «Сіберг» цілком міг бути влаштований так, що ти просто натискаєш на кнопки й обираєш музику. А ще він міг закластися, що в списку пісень поряд під номером дев’ятнадцять значилася «Хтось врятував моє життя» Елтона Джона.
Та щойно Джейк звівся на ноги, як його покликали. І не лише він почув цей заклик: Юк тихо й болісно дзявкнув. Таке було враження, що Роланд стояв поряд з ними.
До мене, Джейку, швидше. Він відходить.
Джейк поспішив у один з провулків, обминув будинок начальника, над яким досі курився дим (на ганку в кілті й сорочці, охопивши голову руками, сидів Тасса, слуга Прентиса — він чи то проігнорував наказ Роланда покинути поселення, чи то йому ніхто про це не сказав), і припустив Алеєю, раз у раз тривожно зиркаючи на довжелезний ряд трупів. Маленького «спіритичного» кола, яке він бачив раніше, вже не було.
«Я не розплачуся, — суворо пообіцяв він собі. — Якщо я досить дорослий для того, щоб курити й думати про пиво, то можу й свої дурні очі якось приборкати. Я не розплачуся».
Але розумів, що, швидше за все, обіцянки не дотримає.
Дінкі під дверима помешкання коменданта вже був не сам: до нього приєдналися Тед і Шимі. Дінкі поступився Шимі місцем. Тед мав змучений вигляд, але Шимі здався Джейкові просто-таки страшним: очі знову налиті кров’ю, довкола ніздрів і вуха кірка засохлої крові, посірілі щоки. Він зняв капця й масажував ступню, так, наче вона завдавала йому болю. Та попри це, він здавався щасливим. В екстазі навіть.
— Промінь каже, все ще може бути добре, юний Джейку, — сказав Шимі. — Промінь каже, ще не пізно. Промінь каже спасибі.
— Це добре, — кивнув Джейк і взявся за ручку дверей. Він майже не чув, що йому каже Шимі. Він намагався зосередитись на тому
(не розплачуся, щоб не засмучувати її ще більше)
щоб, коли буде в кімнаті, контролювати свої емоції. Аж раптом Шимі сказав щось таке, що змусило його хутко відпустити ручку.
— У Реальному світі теж ще не пізно, — повідав Шимі. — Ми знаємо. Ми заглядали. Бачили знак, що рухався. Правда, Тед?
— Так, зазирали. — Тед відпив «нозз-а-ли» з бляшанки, яку тримав на руках. — Коли зайдеш, Джейку, перекажи Роланду, що дев’ятнадцяте червня дев’яносто дев’ятого скоро настане, якщо вас цікавить саме цей день. Але часу лишається все менше.
— Перекажу, — кивнув Джейк.
— А ще нагадай йому, що час у тому світі інколи прослизає. Як прокручується стара коробка передач. І так триватиме ще якийсь час, незалежно від того, що Промінь відновлюється. А щойно дев’ятнадцяте пройде…
— Воно більше не повториться, — сказав Джейк. — У тому світі ні. Ми знаємо. — Він прочинив двері й прослизнув у темряву помешкання коменданта.
Єдине коло жовтого світла, яке відкидала лампа на тумбочці, лежало на обличчі Едді Діна. Тінь від носа падала на ліву щоку, а заплющені очі здавалися темними проваллями. Сюзанна вклякла на підлозі, тримала його руку в своїх долонях і дивилася на нього. Її довга тінь повзла по стіні до стелі. На іншому боці ліжка сидів у густих тінях Роланд. Довгий монолог помираючого обірвався, і дихання втратило будь-яку подобу рівного. Він судомно вдихав, затримував повітря й видихав — довго, з присвистом. Його груди часом так довго лишалися нерухомими, що Сюзанна починала тривожно вдивлятися йому в обличчя. Та потім Едді знову довгим судомним вдихом втягував повітря.