Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Дінкі енергійно закивав. Вортінгтон і Дані Ростова теж.
Навіть Шимі — і той кивнув.
Едді так само лежав у колі світла, але тепер його обличчя було чисте, а ковдра на ліжку коменданта гуртожитку була охайно напнута йому до середини грудей. Сюзанна вдягла його в чисту білу сорочку, яку десь знайшла (напевно, в комендантовій шафі, здогадався Джейк). Очевидно, бритву вона теж знайшла, бо щоки Едді були гладенько виголені. Джейк спробував уявити собі, як вона сидить і голить свого покійного чоловіка, співаючи: «Кама-комала, рису надбала» — і не одразу зміг. Та раптом уява намалювала йому чітку картину, настільки нестерпну, що йому знову довелося щосили стримувати себе, щоб не розридатись.
Сюзанна мовчки слухала те, що казав їй Роланд: сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, опустивши очі. Стрілець подумав, що вона схожа на сором’язливу незайману дівчину, якій освідчуються і пропонують шлюб.
Він закінчив говорити, а вона все так само мовчала.
— Сюзанно, ти зрозуміла, що я тобі сказав?
— Так, — не підводячи погляду, сказала вона. — Я поховаю чоловіка, Тед і Дінкі мені допоможуть. Хоча б тим, що стримуватимугь своїх «друзів»… — Останнє слово вона промовила з ледь вловною ноткою сарказму, і стрілець у душі зрадів, бо ж це означало, що тягар горя не розчавив її остаточно, — …аби вони не забрали в мене його тіло й не лінчували на яблуні.
— А потім?
— Ви або знайдете спосіб повернутися сюди й ми разом поїдемо у Федік, або Тед і Дінкі посадять мене на поїзд і я поїду туди сама.
Холодна відстороненість у її голосі не просто викликала у Джейка тривогу. Вона його налякала.
— Ти ж розумієш, навіщо нам в Америку? — стурбовано запитав він. — Справді розумієш?
— Щоб урятувати письменника, поки ще не пізно. — Вона взяла Едді за руку, і Джейк відзначив про себе, що нігті в нього бездоганно чисті. Чим вона вичистила з-під них бруд? Може, у коменданта були маленькі щипчики для нігтів, як ті, що їх його батько носив з собою у зв’язці ключів? — Шимі каже, що ми врятували Промінь Ведмедя і Черепахи. Ми гадаємо, що врятували троянду. Але попереду ще одна операція з порятунку. Письменник. Те ледащо. — З цими словами вона все-таки підвела погляд. Її очі горіли вогнем. Зненацька Джейк зрозумів, що воно й на краще, що Сюзанни з ними не буде, коли… якщо… вони зустрінуться з сеєм Стівеном Кінгом.
— Щоб ви мені його врятували, — сказала вона, і Роланд та Джейк почули, як у її голос закрадаються нотки старої злодійки Детти. — Після всього, що сталося сьогодні, спробуйте тільки не врятувати. І ти, Роланде, скажи йому, щоб продовжував писати. Навіть якщо пекло розверзеться під ногами, буде повінь, навіть якщо він захворіє на рак чи його член відвалиться від гангрени. Пулітцерівську премію теж нехай собі в голову не бере. Скажи йому, щоб писав далі й закінчив нарешті свою гадську історію.
— Я перекажу, — пообіцяв Роланд.
Вона кивнула.
— Ти приїдеш до нас, коли ми виконаємо це завдання. — На останньому слові Роланд трохи підвищив голос, тож прозвучало це майже як питання. — Ти приєднаєшся до нас, щоб довести нашу справу до кінця?
— Так. Не тому, що я так хочу. Я втратила весь запал. А тому, що так хотів він. — Вона ніжно, дуже ніжно поклала руку Едді туди, де вже покоїлася друга, — йому на груди. І націлила свій вказівний палець на Роланда. Палець дрібно тремтів. — Тільки не починай усю цю дурню про те, що ми ка-тет, ми з багатьох одне. Бо ті часи вже в минулому. Адже так?
— Так, — сказав Роланд. — Але Вежа ще стоїть. І чекає.
— До цього я теж втратила смак, здорованю. Правда.
Але Джейк зрозумів, що вона кривить душею. Бажання побачити Темну вежу вона втратила не більше, ніж Роланд. Не більше, ніж його втратив сам Джейк. Нехай їхній тет і розпався, але ка залишалося. І вона це відчувала незгірш за них.
Вони поцілували Сюзанну на прощання (а Юк лизнув її в щоку).
— Джейку, будь обережний, — сказала вона. — Повертайся цілий і неушкоджений, чув? Едді сказав би тобі те саме.
— Я знаю. — І Джейк поцілував її вдруге. Він всміхнувся, бо уявив, як Едді наказує йому берегти зад, адже він і так уже тріснутий. І розплакався з тієї самої причини. Сюзанна ще мить протримала його в обіймах, потім відпустила і повернулася до чоловіка, що лежав, непорушний і холодний, у ліжку коменданта. Джейк зрозумів, що їй зараз не до Джейка Чемберза та його горя. Надто безмежним було її власне горе.
Біля дверей помешкання чекав Дінкі. Роланд уже пішов з Тедом — вони були в кінці коридору й обидва здавалися заглибленими в розмову. Джейк припустив, що йдуть вони на Алею, де Шимі (з невеличкою допомогою інших) спробує ще раз перекинути їх в Америку. Це йому дещо нагадало.
— Поїзди лінії «Д» ходять на південь, — сказав Джейк. — Тобто туди, де має бути південь. Правильно?
— Більш-менш, компаньйоне, — кивнув Дінкі. — На деяких локомотивах написані їхні назви, типу «Осяйний дощ» чи «Дух сніжної країни», але буквені й номерні позначки є у всіх.
— А «Д» означає «Дандело»? — зненацька спитав Джейк.
Дінкі здивовано насупився.
— Дандело? Що це, в біса, означає?
Джейк похитав головою. Він навіть не хотів казати Дінкі, від кого почув це слово.
— Ну, я точно не знаю, — мовив Дінкі, коли вони пішли далі. — Але я завжди думав, що «Д» означає «Дискордія», бо саме там, по ідеї, мають закінчувати своє життя всі поїзди — десь у найглибших надрах найгірших у Всесвіті Поганих Земель.
Джейк кивнув. «Д» — Дискордія. Щось у цьому було. Начебто.
— Але ти не відповів на моє питання, — не вгавав Дінкі. — Що таке Дандело?
— Просто слово. Я побачив його на стіні на станції «Край Грому». Швидше за все, воно нічого не означає.
Біля Корбет-Холу їх чекала делегація Руйначів. Похмурих і наляканих. «„Д“ — Дандело, — подумав Джейк. — „Д“ — Дискордія. „Д“ — доведені до відчаю».
Роланд вийшов уперед і склав руки на грудях.
— Хто говорить за вас? — запитав стрілець. — Якщо є той, хто говорить, нехай він вийде, бо наш час тут закінчився.
Уперед виступив сивий джентльмен (теж банкірського вигляду), у сірих костюмних штанях, білій сорочці, розстебнутій біля коміра, і сірому жилеті, також розстебнутому. Жилет висів на ньому, як мішок. Чоловік, що його носив, горбився.