Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Шимі міг би бути близнюком Браяна з одного приплоду.
Тепер Айрін Тасенбаум упевненіше вела вантажівку, незважаючи на механічну коробку передач. Шкодувала хіба що про те, що за чверть милі їй потрібно буде повернути праворуч, бо для цього доведеться знову натискати педаль зчеплення, цього разу для того, щоб перемкнутися на нижчу передачу. Але вони наближалися до Черепахової алеї, а саме туди хотіли потрапити ці хлопці.
Нахожі! Так вони сказали, і вона їм повірила, але хто ще міг повірити? Можливо, Чіп Макевой, а ще точно преподобний Пітерсон з тієї божевільної церкви нахожих у Стоунгем-корнерз, а ще хто? Її чоловік, наприклад? Ні. Нізащо. Девід Тасенбаум не вірив у існування того, що не можна увіковічнити на мікрочіпі. Вона подумала (і вже не вперше за останній час), чи в сорок сім ще не пізно розлучитись.
Айрін перемкнулась на другу передачу без особливого скреготу механізмів, але потім, коли звертала з автостради, довелося перейти на першу, і саме тоді двигун старого дурного пікапа став чхати й кашляти. Вона думала, що котрийсь із її пасажирів глибокодумно висловиться з цього приводу (може, хлопцевий собака-мутант навіть знову скаже «бля»), але чоловік на пасажирському сидінні лише промовив:
— Тут усе не так, як раніше.
— А давно ви тут були? — поцікавилась Айрін Тасенбаум. Вона вагалася, чи не перемкнутись на другу, але вирішила: нехай уже залишається як є. «Не ремонтуй того, що не поламалося», — любив повторювати Девід.
— Давно, — визнав чоловік. Айрін крадькома розглядала його всю дорогу. Було в ньому щось дивне й екзотичне… а надто в очах. Складалося враження, що їм довелося бачити таке, про що вона могла лише мріяти.
«Припини, — наказала вона собі. — Може, він всього-навсього аптечний наркоман з далекого Портсмута, що в Нью-Гемпширі».
Але в цьому вона якось сумнівалась. Хлопець вкупі зі своїм собакою-покручем теж був дивний, але далеко їм було до чоловіка зі змарнілим обличчям і блакитними очима, під поглядом яких ставало незатишно.
— Едді казав, що ця вулиця іде петлею, — озвався хлопець. — Може, того разу ви бачили її з протилежного кінця?
Поміркувавши над цим, чоловік кивнув.
— Протилежний кінець — з боку Бриджтона? — спитав він у Айрін.
— Так, авжеж.
Чоловік з дивними блакитними очима кивнув.
— Ми їдемо до будинку письменника.
— «Кара Сміхотуха», — миттю озвалася вона. — Дуже гарний будинок. Я бачила його з озера, але не знаю, яка під’їзна дорога…
— Номер дев’ятнадцять, — сказав чоловік. Вони саме проїжджали дорогу під номером 27. З цього кінця Черепахової алеї номери мусили йти на спад, а не зростати.
— А що вам від нього потрібно, даруйте за нахабство?
Відповів їй хлопець.
— Нам потрібно врятувати йому життя.
Сонний положистий спуск під’їзної дороги Роланд упізнав одразу, хоч востаннє бачив його під чорним грозовим небом і увагу його відвертав блискотливий тахін, який летів. Сьогодні тут не було жодних тахінів та іншої живності. За роки, що минули, з даху будинку, що стояв унизу, зняли гонт і вкрили його міддю, а майданчик, на якому колись росли дерева, став газоном, але під’їзна дорога була та сама, з табличкою «Кара Сміхотуха» зліва і знаком з номером 19 великими цифрами праворуч. За нею виблискувало під сонячними променями озеро.
З газону долинало дзижчання косарки. Роланд подивився на Джейка, і вигляд хлопчика його збентежив. Той сидів блідий, з широко розплющеними очима, в яких стояв переляк.
— Що? Що таке?
— Роланде, його там немає. Ні його, ні когось із домашніх. Там лише чоловік, який підстригає траву.
— Дурниці, як ти можеш… — почала місіс Тасенбаум.
— Я знаю! — закричав на неї Джейк. — Я знаю, дамочко!
Роланд подивився на Джейка з неприкритою цікавістю, що межувала зі страхом… Але в своєму стані хлопчик чи то не зрозумів цього погляду, чи то не звернув на нього уваги.
«Навіщо ти обманюєш, Джейку? — подумав стрілець. Але інша думка не забарилась: — Він не обманює».
— А якщо це вже сталося? — спитав Джейк. Так, він хвилювався за Кінга, але не лише за нього. — А що, як він мертвий, а сім’ї немає вдома, бо їх викликала поліція, і…
— Цього ще не сталося, — відповів Роланд, але на цьому його впевненість закінчувалась. Що ти знаєш, Джейку, і чому не кажеш мені?
Та часу на роздуми про це не лишалося.
Чоловік з блакитними очима говорив спокійно, але вигляд у нього при цьому був не спокійний, відзначила про себе Айрін Тасенбаум, аж ніяк не спокійний. І співочі голоси, що їх вона вперше почула біля іст-стоунгемського універсального магазину, змінилися. Їхня пісня, як і раніше, була солодкою, але чи не закралася в неї нотка відчаю? Так здалося Айрін. В ній з’явилося благання, від якого в жінки запульсував у скронях біль.
— Звідки ти знаєш? — закричав хлопчик, якого звали Джейк, на чоловіка (свого батька, за здогадом Айрін). — Звідки така впевненість, бляха-муха?
Замість відповісти на питання малого, чоловік на ймення Роланд подивився на неї. Місіс Тасенбаум відчула, як шкіра на руках і спині вкривається сиротами.
— Їдь униз, сей, будь ласка.
Вона з сумнівом подивилась на крутий узвіз під’їзної дороги до «Кари Сміхотухи».
— Якщо я це зроблю, то, мабуть, не зможу підняти цю іржаву бляшанку назад на дорогу.
— Тобі доведеться, — сказав Роланд.
Роланд здогадався, що чоловік, який підстригав газон, був кріпаком Кінга (чи як ці люди називалися в тутешньому світі). Його волосся під солом’яним брилем було геть сиве, але був він міцний і спину тримав рівно, без видимих зусиль несучи тягар своїх літ. Коли до будинку крутою під’їзною доріжкою спустився пікап, чоловік припинив роботу і став, тримаючи руку на газонокосарці. А коли відчинилися дверцята з боку пасажирського сидіння і з машини вийшов стрілець, вимкнув косарку вимикачем. І зняв бриля (не до кінця усвідомлюючи, що робить це, подумав Роланд). А тоді його погляд зупинився на револьвері, що висів у Роланда на стегні, й очі йому полізли мало не на лоба, аж розгладилися довкола них дрібні «гусячі лапки».