Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Він підвів погляд і побачив, що жінка тримає водія фургона під прицілом його револьвера. Дуже добре. Вона молодець; чому Ґан не передав історію Вежі комусь такому, як вона? Хай там як, а інтуїція його не підвела, коли він вирішив залишити її при собі. Навіть пекельне валування собак і виття шалапута — і ті стихли. Юк злизував бруд і мастило з обличчя Джейка, а Куля й Пістоль у фургоні жерли м’ясо для гамбургера, і тепер уже хазяїн їм не заважав.
Роланд повернувся до Кінга, і патрон упевнено затанцював свій давно знайомий танець у його пальцях. Кінг майже одразу поринув у транс, як це буває з людьми, яких уже гіпнотизували. Його очі були розплющені, та тепер дивились не на стрільця, а крізь нього, кудись у далечінь.
Роландове серце волало, щоб він якнайшвидше з усім цим впорався, але розум радив не квапитись. Ти не повинен халтурити. Якщо не хочеш звести Джейкову жертву нанівець.
Жінка не зводила з нього погляду, дивився крізь відчинені дверцята фургона і водій. Сей Тасенбаум опиралася, Роланд це бачив, але Браян Сміт уже пішов слідом за Кінгом у країну снів. Стрільця це не надто здивувало. Якщо цей тип бодай трохи усвідомлював, що тут накоїв, то він мусив хапатися за будь-яку можливість утечі. Нехай навіть тимчасову.
Роланд зосередив увагу на чоловікові, що був його біографом. Почав він, як і раніше. Декілька днів тому в його власному житті. Більш ніж два десятки років у житті письменника.
— Стівене Кінг, ти мене бачиш?
— Стрільцю, я бачу тебе дуже добре.
— Коли ти бачив мене востаннє?
— Коли ми жили у Бриджтоні. Коли мій тет був молодий. Коли я ще тільки вчився писати. — Він замовк, а потім дав визначення своєму часу, у той найважливіший спосіб, який у кожного свій: — Коли я ще пиячив.
— Тепер ти міцно спиш?
— Міцно.
— Тобі зараз не болить?
— Не болить, так. Я дякую тобі.
Знову завив пухнастик-шалапут, і Роланд озирнувся, страшенно боячись того, що це могло означати. Жінка підійшла до Джейка і зараз стояла біля нього навколішках. Стрілець полегшено зітхнув, побачивши, що Джейк оповив її шию рукою і підтягнув ближче до себе, щоб сказати щось на вухо. Якщо йому вистачало на це сил…
Припини! Ти бачив провалля в нього в грудях під сорочкою. Ти не можеш собі дозволити гаяти час на марні сподівання.
Жорстокий парадокс: він любив Джейка і саме тому мав полишити його, помираючого, на Юка і жінку, яку вони зустріли менше години тому.
Нехай. Його клопіт зараз — це Кінг. І якщо Джейк відійде на галявину, поки стрілець повернутий до нього спиною… якщо це воля ка, нехай буде так.
Роланд зібрав у кулак усю свою волю й здатність зосередитися. Відчуваючи, що всередині все горить від напруги, він знову повернувся до письменника.
— Ти — Ґан? — різко запитав він, сам не знаючи чому — знаючи лише, що це правильне питання.
— Ні, — одразу ж відповів Кінг. З рани на лобі йому до рота стікала кров, і він виплюнув її, навіть оком не змигнувши. — Колись я думав, що я Ґан, але то була ілюзія від бухла. А ще, мабуть, гордині. Жоден письменник, чи художник, чи скульптор, чи творець музики не є Ґаном. Ми кас-ка Ґан. Не ка– Ґан, а кас-ка Ґан. Розумієш? Ти розумієш?
— Так, — кивнув Роланд. Ґанові пророки, або співці Ґана: це слово могло означати чи одне з двох, чи те й те водночас. Зате тепер він розумів, чому запитував. — А пісня, яку ви співаєте, — це Вес’-Ка Ґан. Адже так?
— О так! — всміхнувся Кінг. — Пісня Черепахи. Вона занадто гарна для таких, як я, які ледве можуть наспівати мелодію.
— Мені байдуже. — Роланд намагався мислити швидко і чітко, наскільки дозволяв йому заціпенілий розум. — А тепер тебе поранено.
— Я паралізований?
— Не знаю. — І начхати. — Знаю лише, що ти живий, а коли знову зможеш писати, то слухатимеш пісню Черепахи, Вес’-Ка Ґан, як робив це раніше. Паралізований ти чи ні. І цього разу відспіваєш пісню до кінця.
— Гаразд.
— Ти будеш…
— І Урс-Ка Ґан, пісню Ведмедя, — перебив Кінг. І похитав головою, хоч це й завдало йому болю попри гіпнотичний стан, у якому він перебував. — Ні, Урс-А-Ка Ґан.
Крик Ведмедя? Вереск Ведмедя? Роланд не міг зрозуміти. Тепер йому доведеться сподіватись, що це не мало значення, що письменник просто грав словами.
Повз місце аварії промчав, не зупиняючись, автомобіль, що тягнув за собою будинок на колесах, потім в інший бік прогуркотіли два великі мотоцикли. І раптом Роландові спала навдивовижу переконлива думка: час не зупинився, але вони на якийсь час стали невидимі. У такий спосіб їх захищав Промінь, який тепер мав змогу бодай трохи допомогти, адже його ніхто більше не руйнував.
Скажи йому ще раз. Непорозумінь допускати не можна. І слабкості, яку він виявляв раніше, теж.
Він нахилився до Кінга. Тепер їхні носи майже дотикалися.
— Цього разу ти доспіваєш пісню до кінця, писатимеш, доки історія не закінчиться. Ти справді розумієш?
— «Жили вони довго і щасливо та померли в один день», — замріяно промовив Кінг. — Хотів би я мати змогу написати щось таке.
— Я теж. — Понад усе на світі йому зараз цього хотілося. Попри всю глибину його горя, сліз ще не було; власні очі здавалися йому двома розпеченими каменями. Можливо, сльози прийдуть пізніше, коли він краще усвідомить усе, що сталося.
— Я зроблю, як ти наказуєш, стрільцю. Байдуже, куди поверне оповідь, коли наближатиметься до кінця. — Голос Кінга слабшав. Роланд подумав, що невдовзі він знепритомніє. — Мені дуже шкода твоїх друзів. Правда, шкода.
— Дякую, — сказав Роланд, щосили стримуючи бажання взяти письменника за шию і душити, поки той не сконає. Він почав підводитися, але раптом Кінг сказав щось таке, що змусило його заклякнути на місці.
— А ти слухав її пісню, як я тобі казав? Пісню Сюзанни?
— Я… так.