Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Це питання Роланд залишив без відповіді.
— У тебе є гроші? — спитав він натомість.
— Я взяла триста доларів, коли їздила додому взяти машину, і ще тридцять-сорок у мене було з собою. А ще кредитні картки, але твій друг-небіжчик просив, наскільки буде змога, користуватись готівкою. Доти, поки ти не підеш далі сам, якщо це буде можливо. Він сказав, що тебе можуть шукати люди. Він їх назвав «ницими».
Роланд кивнув. Так, ниці його шукатимуть обов’язково, і після всього, що він та його ка-тет наробили, щоб зруйнувати плани їхнього господаря, вони вдвічі сильніше хотітимуть мати його голову. Бажано настромлену на палю і щоб з неї курився дим. А також голову сей Тасенбаум, якщо дізнаються про неї.
— Що ще сказав тобі Джейк? — запитав Роланд.
— Що я маю відвезти тебе у Нью-Йорк, якщо ти не будеш проти. Сказав, що там є двері, які приведуть тебе до місця, що називається Фейдег.
— Було ще щось?
— Так. Він сказав, що непогано було б тобі сходити ще в одне місце, перш ніж ти скористаєшся дверима. — Вона нерішуче глянула на нього скоса. — А що, є таке місце?
Поміркувавши над цим, Роланд кивнув.
— А ще він розмовляв з собакою. Це виглядало так, наче він віддавав собаці… накази? Вказівки давав? — Вона з сумнівом глянула на нього. — Могло таке бути?
Роланд думав, що могло. Жінку Джейк міг лише просити. Що ж до Юка… принаймні це пояснювало, чому шалапут не лишився біля могили, хоч як йому цього могло хотітися.
Якийсь час вони їхали мовчки. Дорога вливалася в трасу, на якій було значно більше легкових машин і вантажівок, що з великою швидкістю мчали багатьма смугами. Біля пропускного пункту жінці довелося зупинити машину і заплатити за в’їзд. Плату брав робот, у якого замість руки був кошик. Роланд подумав, що зараз засне, проте, коли заплющив очі, побачив обличчя Джейка. Потім Едді, з непотрібною пов’язкою на лобі. «Якщо я бачу їх, щойно заплющивши очі, — подумав він, — якими ж тоді будуть мої сни?»
Він розплющив повіки й спостерігав, як Айрін повела машину вниз рівним пандусом і влилася в потік транспорту. Він нахилився й подивився у небо через вікно на своєму боці. Хмари, los 'angeles, пливли в той самий бік, куди прямували вони. Поки що їх вів Шлях Променя.
— Містере? Роланде?
Айрін здалося, що він спить з розплющеними очима. Але він повернувся до неї у сидінні пасажира, тримаючи руки на колінах, здорова рука прикривала скалічену, приховувала її. Вона подумала, що в житті не бачила людини, яка б настільки недоречно виглядала в «мерседесі». Чи взагалі в автомобілі. А ще подумала, що ніколи не бачила людини, яка мала б настільки змучений вигляд.
Але він ще не до кінця вичерпав свої сили. Думаю, до цього ще далеко, хоч він, може, вважає інакше.
— Тварина… Юк?
— Юк, так.
Почувши своє ім’я, пухнастик підвів голову, але не повторив його, хоч іще вчора зробив би це обов’язково.
— Це собака? Ні, воно не собака, не зовсім собака, правда ж?
— Він, а не воно. Так, він не собака.
Айрін Тасенбаум розтулила було рота, та так і закрила. Це було нелегко, бо мовчати в товаристві вона не звикла. До того ж поряд із нею був чоловік, який приваблював її, попри його величезне горе і виснаження (а може, до певної міри саме завдяки їм). Хлопчик перед смертю попросив її відвезти цього чоловіка в Нью-Йорк і там поводити його по тих місцях, куди йому треба потрапити. Він сказав, що про Нью-Йорк його друг знає ще менше, ніж про гроші, і Айрін не сумнівалась, що так воно і є. Але також вона вважала цього чоловіка небезпечним. Їй хотілося запитати й про інші речі, але що, як він дасть відповіді? Вона розуміла: що менше вона знатиме, то більші в неї шанси, коли він піде, безболісно повернутися до того життя, яким вона жила, поки не настала за чверть четверта нинішнього дня. Влитися, як вливаються в автостраду з бічної дороги. Так буде найкраще для неї.
Вона ввімкнула радіо і знайшла станцію, що транслювала «Дивовижну благодать». [71] А за якийсь час знову кинувши погляд на свого дивного супутника, побачила, що він дивиться на небо, яке стрімко темніло, й плаче. А потім випадково глянула вниз і побачила щось набагато дивніше, щось таке, що зворушило її до глибини душі, чого з нею не траплялося вже п’ятнадцять років, відколи в неї стався викидень після першої і єдиної спроби завагітніти.
Тварина, не-собака, той Юк… він теж плакав.
71
Християнський гімн, написаний англійським поетом і священиком Джоном Ньютоном (1725–1807) і опублікований 1779 р. Одна з найвідоміших пісень в англомовному світі.
Перетнувши кордон штату Массачусетс, вона з’їхала з 95-ї та зупинилась біля діри під назвою «Мотель „Морський бриз“», де зняла їм два сусідні номери. Вона якось не подумала прихопити з дому окуляри для водіння, ті, які називала «окулярами імені мушачої сраки» («У цих окулярах я навіть у мухи сраку роздивитись можу»). Та й у будь-якому разі їй не подобалось вести машину вночі. З окулярами імені мушачої сраки чи без них, а водіння вночі діяло їй на нерви і могла розгулятись мігрень. З мігренню вона вийде з ладу і нічим не зможе допомогти своїм супутникам, а її імітрекс тихо-мирно лежав собі в аптечці в Іст-Стоунгемі.
— До того ж, — пояснила вона Роландові, — якщо та корпорація «Тет», яку ти шукаєш, розташовується у бізнес-центрі, то до понеділка нічого й мріяти потрапити всередину.
Швидше за все, вона помилялася. Перед таким чоловіком, як цей, завжди відчинялись двері, якщо він цього хотів. Ніхто б не зміг його втримати. Напевно, ще й тому він так приваблював до себе певний тип жінок.
Хай там як, а проти зупинки в мотелі він не заперечував. Ні, вечеряти з нею він іти відмовився, тож вона знайшла найближчий фаст-фуд («Смажені кури по-кентуккійськи»), де їжу давали з собою, і принесла пізню вечерю в мотель. Вони поїли в номері у Роланда. Юку Айрін теж поставила тарілку, хоч її про це й не просили. Той охайно взяв шматочок курки в лапи і відправив його до рота, потім пішов у ванну кімнату і влігся перед ванною, зробивши вигляд, що спить.
— Чому це місце назвали «Морським бризом»? — запитав Роланд. На відміну від Юка, він з’їв усього потроху, але без найменших ознак задоволення. Їв так, наче виконував роботу. — Океаном тут не пахне.
— Може, й запахло б, якби вітер віяв у правильному напрямку і з силою урагану, — сказала вона. — Ми називаємо це художньою вигадкою, Роланде.
Він кивнув, демонструючи неочікуване (як на її думку) розуміння.
— Красива брехня, — констатував.
— Так, напевно.
Вона ввімкнула телевізор, щоб хоч якось відвернути його від сумних думок, і була шокована його реакцією (хоча й намагалась потім себе переконати, що її це здивувало). Коли він їй сказав, що не може цього бачити, вона розгубилась, не знаючи, як це розцінювати. Першою думкою було: то непряма інтелектуальна критика самого телебачення. Потім вона вирішила, що так він висловлює (теж у завуальованій манері) свою скорботу, свій стан жалоби. Аж поки він не сказав, що голоси чує, так, але бачить лише лінії, від яких у нього сльозяться очі, Айрін не збагнула, що він казав правду в буквальному значенні: він не бачив картинок на екрані. Ні повтору «Розанни», ні рекламного ролика тренажера «Аб-Флекс», ні ведучого місцевих новин. Вона ще подивилась сюжет про Стівена Кінга (його перевезли гелікоптером до центральної лікарні штату Мен у Льюїстоні, де вечірня операція начебто врятувала йому праву ногу — стан стабільний, попереду ще декілька операцій, шлях до одужання буде непростий і непевний) та вимкнула телевізор.
Вона прибрала сміття (після «Кентуккійських курей» його завжди було страх як багато), невпевнено побажала Роланду на добраніч (він відповів, але таким відсутнім тоном, що їй стало дуже сумно) і пішла в свій номер. Там годину переглядала старий фільм, у якому Юл Бриннер грав робота-ковбоя, що з’їхав з глузду, потім вимкнула його і пішла у ванну почистити зуби. І вже там зрозуміла, що забула — ну звісно, рибонько! — зубну щітку. Обійшлася, наскільки це було можливо, чищенням за допомогою пальця і лягла в ліжко в трусиках та ліфчику (сорочки теж не було). Годину пролежала без сну, перш ніж зрозуміти, що прислухається до звуків з-за тонкої, як картон, перегородки, і особливо до одного звуку: чи не прогримить револьвер, який він завбачливо зняв з себе перед тим, як іти в мотель, чи не пролунає один гучний постріл, який означав би, що він у найбільш безпосередній спосіб поклав край своїй скорботі.