Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Жінка всміхнулася, і Роланд майже пригадав ім’я, що його намагався видобути з пам’яті, проте останньої миті, як це часто трапляється, воно вислизнуло. Пам’ять буває сором’язливою.
— Ви з ним не знайомі. Хоча я розумію, чому вам здається, ніби ви його знаєте. Пізніше я вам скажу, якщо схочете, але зараз, містере Дескейн, я маю провести вас нагору. Одна людина хоче… — на мить вона завагалась, наче думала, що той, хто давав їй розпорядження, змусив її переказати слово, за яке її піднімуть на глум. Потім у кутиках її рота з’явились ямочки, а зелені очі чарівливо примружились, немовби вона вирішила: «Ай, якщо це розіграш, нехай посміються з мене». — …людина хоче з вами побесідувати.
— Добре, — відповів стрілець.
Вона злегка торкнулась його плеча, щоб затримати його ще на мить.
— Мене просили, щоб я дала вам прочитати табличку в Саду Променя, — сказала вона. — Якщо вас це не обтяжить.
Роланд відповів спокійно, але разом з тим у голосі забриніли нотки вибачення.
— Не обтяжить. Але читати вашу писану мову мені не вдавалося ніколи, хоча розмовляю нею на цьому боці досить-таки пристойно.
— Я думаю, ви зможете прочитати. Спробуйте. — І вона знову торкнулась його плеча, делікатно розвертаючи в бік квадрата землі… землі, яку не возила в тачках бригада талановитих садівників, Роланд це знав. То була справжня земля пустища, хіба що оброблена, а в усьому іншому незмінна.
Спершу його зусилля прочитати напис на маленькій мідній табличці в садку не увінчалися успіхом, як це було з більшістю написів у вітринах і словами на обкладинках «жургнавів». Та щойно він хотів сказати про це, попросити жінку з невловно знайомим обличчям прочитати йому, як літери змінились, стали буквами Високої мови Ґілеаду. А відтак Роланд легко прочитав написане. Коли він закінчив, табличка знову перемінилась.
— Гарний фокус, — сказав він. — Табличка відгукнулась на мої думки?
Жінка всміхнулася (на губах у неї було щось карамельно-рожеве) і кивнула.
— Так. Якби ви були євреєм, то прочитали б напис на івриті. Росіянин би побачив кирилицю.
— Правду кажеш?
— Правду.
У вестибюлі знову встановився звичний ритм… хоч Роланд розумів, що ритм у цій споруді ніколи не буде таким, як в інших бізнесових будівлях. Мешканці Краю Грому все життя потерпали від дрібних болячок: чиряків та екзем, головного болю й дзвону в вухах, — а помирали від тяжкої й болючої хвороби, найпевніше раку, що швидко поширювався, роз’їдав і спалював нервові закінчення, як пожежа в сухих чагарях. А тут усе було навпаки: панували здоров’я і гармонія, щедрість і доброзичливість. Ці фолькен не чули співу троянди, але це було й непотрібно. Просто їм пощастило, і так чи інакше кожен з них про це знав… і в цьому полягало найбільше щастя. Роланд проводжав їх поглядом від дверей до підйомних боксів, які тут називались ліфтами. Вони крокували швидко, розмахуючи на ходу своїми пожитками й пакунками, своїм приладдям і своїми гунна, але від дверей до ліфтів ніхто не йшов по прямій. Декілька людей підійшло до Саду Променя, як назвала його жінка. Та навіть ті, хто не мав наміру туди заходити, трохи змінювали курс, неначе їх тягло велетенським магнітом. А якби комусь спало на думку знищити троянду? За маленьким столом біля ліфтів Роланд помітив охоронця, старого й гладкого. Але це не мало значення. Якби хтось зробив загрозливий рух, то кожен присутній у цьому вестибюлі почув би в голові крик, пронизливий і тривожний, мов той свист, який чують лише собаки. І всі кинулися б до того, хто підійшов до троянди з наміром її вбити. Помчали б без найменшої тіні думки про власну безпеку. Троянда оберігала сама себе ще в ті часи, коли росла на пустищі серед сміття й бур’янів (чи принаймні притягала до себе здатних її захистити), і це лишилося незмінним.
— Містере Дескейн? Ви готові піднятися нагору?
— Так, — мовив Роланд. — Веди мене.
Вже коло ліфтів Роланд збагнув, кого нагадує йому ця жінка, і все стало на свої місця. Можливо, вирішальну роль відіграло те, що він побачив її в профіль, а може, щось у обрисах вилиць. Він згадав, як Едді розповідав йому про свою зустріч з Кельвіном Тауером після того, як Джек Андоліні і Джордж Бйонді покинули «Мангеттенський ресторан „Пожива для розуму“». Тауер розповідав про сім’ю свого нерозлучного друзяки. «Вони люблять похвалятися, що в них найбільш неповторна шапка фірмових бланків у Нью-Йорку, а може, й у цілих Штатах. На ній написано просто „ДІПНО“».
— Ти донька сея Аарона Діпно? — запитав Роланд. — Хоча ні, звісно, ні, ти надто молода для доньки. Онука?
Її усмішка згасла.
— Містере Дескейн, в Аарона не було дітей. Я онука його найстаршого брата, проте мої батьки й дідусь померли молодими. Мене виростив Арі.
— Арі? Так ти його називаєш? — Роланд не зміг приховати свого захвату.
— Називала, коли була маленька. А потім ім’я до нього якось прилипло. — Вона простягнула руку й знову всміхнулась. — Ненсі Діпно. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Трохи лячно, але приємно.
Роланд потиснув її руку, але сухо й формально — дотик, не більше. Значно більше почуття він вклав у наступний жест (бо такого ритуалу його навчили ще з дитинства): притулив кулак до чола і вклонився, відставивши ногу.
— Довгих днів і приємних ночей, Ненсі Діпно.
Її усмішка розцвіла.
— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Роланде з Ґілеаду! Вдвічі більше тобі.
Ліфт приїхав, вони зайшли в кабіну й піднялися на дев’яносто дев’ятий поверх.
Двері ліфта відчинились у великий круглий вестибюль. На підлозі лежало килимове покриття темно-рожевого кольору, такого самого, як пелюстки троянди. Навпроти видніли скляні двері, на яких було написано «КОРПОРАЦІЯ „ТЕТ“». За ними Роланд побачив ще один, менший вестибюль, де якась жінка за письмовим столом чомусь розмовляла сама з собою. Праворуч від дверей зовнішнього вестибюля стояли двоє чоловіків у ділових костюмах. Вони базікали, запхавши руки в кишені, й здавалися розслабленими, але Роланд бачив, що це не так. Вони мали при собі зброю. Їхні піджаки було пошито спеціально для того, щоб приховувати пістолети, але навчений шукати очима зброю зазвичай знайде її (якщо вона, звісно, є). Ці двоє могли простояти у вестибюлі годину-дві (навіть добре тренованим чоловікам важко було залишатись у повній бойовій готовності довше), починаючи нібито знічев’я базікати щоразу, коли відчинялися двері ліфта, а насправді готові діяти одразу, якщо запахне смаленим. Таку тактику Роланд схвалював.
Втім, довго розглядати охоронців не став. Розпізнавши їхню істинну сутність, він дозволив погляду гуляти довколишнім простором, бо саме цього йому хотілося найбільше, відколи розсунулись двері ліфта. На стіні ліворуч була чорно-біла картинка, фотографія насправді (те, що він раніше помилково називав фотеграффією), велика, завдовжки футів зо п’ять і зо три завширшки, без рамки. Вона так хитро повторювала вигин стіни, що здавалась отвором у якусь іншу, навіки застиглу реальність. На ній троє чоловіків у джинсах і сорочках з розстебнутим коміром сиділи на горішній перекладині паркану, заклавши ноги в чоботях за нижню перекладину. Скільки разів Роланд бачив ковбоїв і pastorillas, [72] що сиділи точнісінько так, спостерігаючи за тавруванням, зв’язуванням, каструванням чи виїжджанням диких коней. Скільки разів і сам так сидів, з одним чи кількома друзями зі свого колишнього тету: Катбертом, Аланом, Джеймі Декері, — з обох боків, як Джон Каллем і Аарон Діпно сиділи обабіч чорношкірого чоловіка з крихітними білими вусиками і в окулярах в золотій оправі? Йому стало боляче від спогадів, і то був не лише біль душевний: у животі все стислося в клубок, і серце шалено закалатало. Трійця на фотографії з чогось сміялась. То була мить, схоплена в позачассі, одна з тих рідкісних миттєвостей, коли чоловіки просто раді бути тими, ким і де вони є.
72
Pastorilla — пастух (непр. ісп.).
— Батьки-засновники, — сказала Ненсі. В її голосі бриніли веселощі, та водночас і смуток. — Їх сфотографували на екскурсії для керівництва тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року, в Таосі, Нью-Мексико. Три міських хлопчини в коров’ячому раю, як вам? І вигляд у них такий, наче їм ще зроду не було так добре.
— Правду кажеш, — мовив Роланд.
— Ви всіх трьох знаєте?
Роланд кивнув. Так, він знав усіх трьох, хоча з Мозесом Карвером, чоловіком посередині, ніколи не зустрічався. Партнер Дена Голмса, хрещений батько Одетти Голмс. На знімку він мав вигляд дужого і здорового сімдесятирічного дідуся, але, безперечно, 1986 року йому мало бути вже ближче до вісімдесяти. Може, вісімдесят п’ять. Авжеж, нагадав собі Роланд, тут був один непередбачуваний чинник: диво, яке він бачив у вестибюлі цієї будівлі. Троянда, звісно, не була еліксиром молодості, так само, як черепаха в скверику через дорогу не була справжнім Матурином, але чи не вважав він, що вона має корисні властивості? Певно, що вважав. А певні цілющі властивості? Так, вважав. Чи вірив він, що Аарон Діпно прожив дев’ять років життя між 1977 і 1986 роками, коли було зроблено цей знімок, лише завдяки пігулкам, що замінили Прим, і методам лікування старих? Ні, не вважав. Ці троє чоловіків — Карвер, Каллем і Діпно — зустрілися, неначе за порухом магії, на схилі років, щоб боротися за троянду. Їхня історія, вірив стрілець, сама по собі могла стати книгою, хорошою й цікавою книгою. Все було вкрай просто: троянда показала їм свою вдячність.