Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Роланд похитав головою.
— Дякую за пропозицію, але я б хотів швидше зробити все необхідне і вирушати туди, де мені місце. — Він безрадісно подивився на юрмища людей на тротуарі. — Якщо мені десь є місце.
— Ти міг би кілька днів пожити на квартирі, відпочити, — сказала вона. — А я б побула з тобою. — «І трахалась би з тобою до нестями, як ти не від того», — подумки закінчила вона і не змогла стримати усмішку. — Тобто я розумію, що ти не хочеш, але просто знай, що пропозиція в силі.
Він кивнув.
— Дякую, але на мене чекає жінка, якій потрібно, щоб я повернувся якнайшвидше. — Власні слова здалися йому брехнею, до того ж абсурдною. Після всього, що сталося, він підозрював, що Сюзанна Дін потребує, щоб Роланд з Ґілеаду повернувся в її життя, не більше, ніж малі діти потребують, аби їм у вечірнє молоко підсипали щурячу отруту. Втім, Айрін Тасенбаум з ним погодилась. І в душі їй насправді уже кортіло повернутись до чоловіка. Минулого вечора вона подзвонила йому (з таксофону за милю від мотелю — про всяк випадок) і зрозуміла, що їй знову вдалося привернути до себе увагу Девіда Сеймура Тасенбаума. Після зустрічі з Роландом увага Девіда здавалась другим призом, та все ж, бачить Бог, це краще, ніж нічого. Невдовзі Роланд Дескейн зникне з її життя, а вона повернеться сама в Нову Англію і спробує доладно пояснити, що ж насправді сталося. Якась частка її душі журилася через неминучу втрату, проте за останні сорок годин вона зазнала стількох пригод, що їй до кінця життя вистачить, чи не так? І буде над чим замислитися, це теж. Зокрема, над тим, що світ насправді тонший, ніж вона собі уявляла. А дійсність — набагато ширша.
— Гаразд, — сказала вона. — Спершу ти хочеш побувати на перетині Другої авеню і Сорок шостої вулиці, правильно?
— Так. — Сюзанна не мала змоги детально розповісти про свої пригоди після того, як Мія захопила в полон їхнє спільне тіло, але стрілець знав, що на місці колишнього пустища тепер стояла висока будівля (Едді, Джейк і Сюзанна називали такі будинки хмарочосами) і корпорація «Тет» неодмінно має розташовуватися всередині. — Нам треба буде взяти тек-сі?
— А ви з пухнастим другом зможете пройти сімнадцять коротких кварталів і два-три довгих? Вирішувати тобі. Що ж до мене, то я не проти розім’яти ноги.
Роланд не знав, наскільки довгим може бути довгий квартал і наскільки коротким — короткий, але тепер, коли глибинний біль у правому стегні зник, йому навіть кортіло про це довідатись. Той біль перекочував до Стівена Кінга, разом з болем у розтрощеному ребрі й правому боці розбитої голови. Роланд, звісно, розумів, що йому тепер не позаздриш, але принаймні біль повернувся до того, хто на нього заслуговував.
— Ходімо, — вирішив стрілець.
За чверть години він уже стояв навпроти великої темної конструкції, що стриміла до літнього неба, і намагався втримати щелепу, щоб вона не відвисла йому аж до грудей. То була не Темна вежа, принаймні не його Темна вежа (хоча він би не здивувався, дізнавшись, що в тій хмаровежі працювали люди — і дехто з них навіть читав епопею про пригоди Роланда, — які саме так і називали будівлю «Другої Хаммаршольд-Плази»), але він не сумнівався, що вона була представницею Темної вежі в цьому Наріжному світі, так само, як троянда представляла поле троянд, поле, яке він так часто бачив уві сні.
Зі свого місця, навіть крізь гамір вуличного транспорту, він чув співочі голоси. Щоб привернути його увагу, Айрін довелося тричі гукнути його на ім’я і зрештою посмикати за рукав. Він повернувся (не вельми охоче) і побачив, що вона дивиться не на вежу (Айрін виросла в районі, звідки до Мангеттену було годину їхати, і високі будівлі не були для неї дивиною), а на скверик, розбитий на їхньому боці вулиці. На обличчі в неї читався захват.
— Правда ж, гарно там? Я сотні разів бувала на цьому розі, а не помічала. Бачиш фонтан? А скульптуру черепахи?
Тепер Роланд бачив. Хоч Сюзанна не переповідала їм цієї частини своєї історії, він зрозумів, що вона тут була, разом з Мією, нічиєю дочкою, і сиділа на лаві, найближчій до зволоженого панциря черепахи. Картинка, як вона там сидить, постала в його уяві, наче жива.
— Я б хотіла туди зайти, — нерішуче промовила вона. — Можна? У нас є час?
— Так. — І він пішов слідом за нею у маленьку залізну хвіртку.
У скверику було спокійно, але не зовсім тихо.
— Ти чуєш цей спів? — мало не пошепки спитала місіс Тасенбаум. — Наче десь хор співає?
— Можеш поставити на це свій останній долар, — відказав Роланд і одразу ж про це пошкодував. Цей вираз він чув від Едді, й повторювати його було боляче. Стрілець підійшов до черепахи й опустився перед нею на коліно, щоб краще роздивитись. У дзьобі бракувало крихітного шматочка, наче звідти випав зуб. На панцирі були рожеві літери й подряпина у вигляді знака питання.
— Що тут написано? — запитала Айрін. — Щось про черепаху, але більше я нічого не можу розібрати.
— «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви». — Навіть не читаючи, процитував він.
— І що це означає?
Роланд підвівся.
— Забагато, щоб зараз у це заглиблюватись. Хочеш почекати мене тут, поки я сходжу туди? — Він махнув рукою в бік вежі, яка вилискувала на сонці чорними шибками.
— Так. Хочу. Я посиджу на лавці, погріюся на сонечку й почекаю на тебе. Це місце… повертає сили. Я кажу дурниці?
— Ні, — похитав головою він. — Айрін, якщо до тебе заговорить хтось підозрілий… навряд чи це можливо, бо в цьому сквері безпечно, але все може бути… зосередься, наскільки стане сил, і подумки поклич мене.
У неї округлилися очі.
— Ти екстрасенс?
Хто такий екстрасенс, Роланд не знав, але зрозумів, про що їй ідеться, і кивнув.
— І ти почуєш? Почуєш мій заклик?
Пообіцяти він не міг. Усередині будівлі могли стояти прилади, що гамували сигнал думок, як захисні капелюхи у кан-тої. Тоді почути її він не зможе.
— Імовірно. Та повторюю: навряд чи тебе хтось потурбує. Це місце захищене.
Айрін подивилась на черепаху. На її панцирі виблискували бризки з фонтана.
— Мені теж так здається. — На її губах з’явився натяк на усмішку, але одразу ж і згас. — Я сподіваюсь, ти повернешся? Не кинеш мене, навіть не… — Вона пересмикнула плечем. — …Навіть не попрощавшись?
— Нізащо. Мої справи в тамтій вежі заберуть небагато часу. — Насправді це й справами назвати не можна було… якщо тільки в теперішнього керівника корпорації «Тет» не було справ, які потребували обговорення з Роландом. — Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там ми з Юком і попрощаємося з тобою.