Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Я спробую, — відповів Шимі. — Я старатимусь, правда-правда.
— Нам допоможуть ті, хто допомагав зазирнути в Нью-Йорк, — сказав Тед.
Саме Тед додумався, як визначити поточні дату й час в Америці Наріжного світу. Він, Дінкі, Фред Вортінгтон (схожий на банкіра чоловік) і Дані Ростова бували в Нью-Йорку і змогли викликати в пам’яті чітку ментальну картинку Таймс-сквер: яскраві вогні, вир перехожих, вивіски з назвами фільмів… а найважливіше — велетенський рухомий рядок, з якого юрмиська перехожих унизу могли дізнатися останні новини. Що тридцять секунд чи десь так він оббігав повне коло через Бродвей і Сорок восьму вулицю. Дірка між світами відкрилася достатньо широко, щоб вони дізналися, що експерти ООН досліджують гадані місця масових поховань у Косово, що віце-президент Ґор, котрий балотувався на пост президента, присвятив день у Нью-Йорку своїй передвиборній кампанії, що Роджер Клеменс вивів з гри тринадцятьох «Техаських рейнджерів», але «Янкі» все одно програли напередодні матч.
Можливо, Шимі допоміг би їм утримати діру відкритою ще якийсь час (решта жадібно вдивлялися в сяйво жвавого вечора в Нью-Йорку — не Руйнуючи тепер, а Відкриваючи, Прозріваючи), але виявилося, що в цьому нема потреби. Одразу після рахунку, з яким закінчився бейсбольний матч, рухомим рядком промчали яскраві жовто-зелені літери й цифри заввишки з одноповерховий будинок: 18 червня 1999 p., 9:19 вечора.
Джейк розтулив було рота: хотів спитати, чи впевнені вони, що зазирнули в Наріжний світ, саме той, де Стівену Кінгу залишалося жити менше доби, — але промовчав. І покартав себе за нетямущість. Відповідь крилася у часі — втім, як завжди. Цифри, що складали 9:19, в сумі теж давали дев’ятнадцять.
— І скільки часу минуло відтоді, як ви це побачили? — запитав Роланд.
Дінкі подумки прикинув.
— Годин зо п’ять, не менше. Я виходжу з того, коли прозвучали сирени й вимкнулося на ніч сонце.
«Тобто на іншому боці зараз пів на третю ранку, — вирахував Джейк, полічивши години на пальцях. Думати було важко. Навіть просте додавання гальмували думки про Едді, але Джейк зрозумів, що трохи зусиль — і він подужає додати. — Хоча розраховувати на те, що минуло лише п’ять годин, не можна, бо в Америці час біжить швидше. Може, ситуація зміниться, тут і там час зрівняється, адже Руйначі вже не мучать Промінь. Але поки що все як раніше. Поки що він плине швидше».
І може перескочити вперед.
Зараз, вранці дев’ятнадцятого червня, Стівен Кінг може сидіти перед друкарською машинкою в своєму кабінеті, а наступної миті… бах! Буде вечір, вісім чи двадцять годин пролетять як одна мить, і Кінг лежатиме в труні у похоронному бюро, а довкола, теж у світлі лампи, сидітиме його невтішна сім’я і вирішуватиме, яку заупокійну службу він хотів би (звісно, за умови, що цієї інформації немає в його заповіті), може, вони навіть домовлятимуться, де його поховати. А Темна вежа? Якою її уявив собі Стівен Кінг? Чи, може, якою її уявив собі Ґан. Або Прим. Вони всі згинуть навіки. А що то за звук? Напевно, то Багряний Король регоче, і регоче, і регоче, і регіт його долинає десь із надр Дискордії. А павучок Мордред, либонь, регоче разом з ним.
Вперше після того, як помер Едді, Джейк відчув, як на поверхні свідомості зринає щось, окрім горя. Щось тихо цокало, як ті сничі, коли Едді з Роландом їх запрограмували. Перед тим, як віддати Гейлісу, щоб він їх підкинув у будинки. То цокав годинник часу, і час був не на їхньому боці.
— Він має рацію, — мовив Джейк. — Нам треба йти зараз, поки ми ще можемо чимсь зарадити.
Тед на це:
— А Сюзанна…
— Ні, — відповів Роланд. — Сюзанна залишиться тут, і ви допоможете їй поховати Едді. Згода?
— Так, — кивнув Тед. — Авжеж, якщо так треба.
— Раптом ми не повернемося за… — Роланд порахував подумки, примруживши одне око, а другим вдивляючись у темряву. — Якщо ми не повернемося о цій порі післязавтра ввечері, вважайте, що ми повернулися в Прикінцевий світ через Федік.
«Так, вважайте, що через Федік, — подумав Джейк. — Авжеж. Бо який сенс робити інше, ще логічніше припущення, що ми або мертві, або загубилися між світами, навіки пішли в тодеш?»
— Знаєте Федік? — запитав Роланд.
— Це десь на півдні? — невпевнено сказав Вортінгтон, котрий підійшов до них з Дані, дівчинкою-майже-підлітком. — Тобто було на півдні. Трампас і деякі інші кан-тої говорили про це місце так, наче там водяться привиди.
— Примари там є, — похмуро кивнув Роланд. — Посадите Сюзанну на потяг до Федіка, якщо раптом ми не повернемося сюди? Наскільки я розумію, деякі поїзди ще ходять, бо…
— Ними їздили Зелені Плащі? — підказав Дінкі. — Чи то пак Вовки по-вашому. Так, поїзди лінії «Д» ще ходять. Вони автоматизовані.
— Це монопоїзди? Вони розмовляють? — спитав Джейк, згадавши Блейна.
Дінкі й Тед обмінялися непевними поглядами, і Дінкі подивився на Джейка та знизав плечима.
— Хіба я знаю? Я більше тямлю в ліфчиках розміру «Д», ніж у поїздах лінії «Д». Та зрештою, як і всі тут. Принаймні Руйначі. Може, охоронці щось знають про ті поїзди. Чи той тип. — Він тицьнув великим пальцем у бік Тасси, котрий так і сидів на ганку перед будинком начальника, охопивши голову руками.
— Хай там як, ми скажемо Сюзанні, що обережність не завадить, — пробурмотів Роланд Джейкові. Хлопець кивнув. Він розумів, що нічого іншого їм не лишається. Але в нього назріло інше питання. Він подумки зробив нотатку: нагадати собі поставити це питання Теду чи Дінкі, якщо випаде нагода це зробити, коли їх не чутиме Роланд. Йому не подобалося, що Сюзанна залишається в поселенні (проти цього волали всі його інстинкти), але він розумів, що вона відмовиться йти з ними, не поховавши Едді. Роланд теж це чудово розумів. Примусити її піти вони могли тільки в один спосіб: зв’язавши їй руки і заткнувши кляпом рота. 1 це б лише погіршило становище.
— Може так статися, що дехто з Руйначів матиме бажання поїхати поїздом на південь разом з Сюзанною, — сказав Тед.
Дані кивнула.
— Нас тут незлюбили за те, що ми вам допомагаємо. Найбільше дістається Тедові й Дінкі, але півгодини тому на мене плюнули, коли я йшла в свою кімнату забрати оце. — Вона показала пошарпаного і вочевидь дуже дорогого їй ведмедика Вінні-Пуха. — Поки ви тут, вони не наважаться нас чіпати, але коли ви підете… — Вона промовисто знизала плечима.
— Чорт, я не розумію, — сказав Джейк. — Вони ж вільні.
— Вільні, і що далі? — спитав Дінкі. — Ти сам подумай. Більшість із них і в Америці не вписувалися в суспільство. Були п’ятими колесами. А тут з нами носилися як з писаними торбами, ми були віп-персонами, нам діставалися самі вершки. І раптом бац — і все скінчилось. Якщо поставити себе на їхнє місце, невже важко зрозуміти?
— Важко, — грубо відказав Джейк. І подумав, що йому просто не хотілося їх розуміти.
— Вони втратили ще дещо, — тихо сказав їм Тед. — У Рея Бредбері є роман, називається «Чотириста п’ятдесят один градус за Фаренгейтом». «Палити було приємно», такими словами він починається. Так от, руйнувати теж було приємно.