Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Так.
— Гаразд. Може, коли Великого Стіва випишуть з лікарні, я попрошу її підписати. Бо, як на мене, то він мені винен щонайменше автограф.
— Чи поцілунок, — сказав Роланд і сам поцілував Айрін. Тепер, коли книжка перейшла до неї, він відчував, наскільки легше йому стало на душі. Вільніше. Безпечніше. Він пригорнув Айрін до себе й міцно обійняв. І Айрін Тасенбаум відповіла йому по-своєму міцними обіймами.
Потім Роланд її відпустив, злегка торкнувся свого чола кулаком і повернувся до дверей «Діксі-Піґ». Відчинив їх і, не озираючись, прослизнув усередину. Він давно вже для себе з’ясував, що прощатися так завжди було найлегше.
Хромований стенд, що стояв надворі того вечора, коли сюди зайшли Джейк і панотець Каллаген, занесли на схов у вестибюль. Через нього Роланд перечепився, та реакція в стрільця, як завжди, була блискавична, тож він устиг підхопити його, поки той не впав. Повільно, вимовляючи вголос кожне слово, він прочитав напис на ньому, але розібрати зумів лише одне слово: ЗАЧИНЕНО. Помаранчеві електричні світильники, що освітлювали залу, не горіли, але були ввімкнені аварійні лампи, які наповнювали простір за вестибюлем і баром тьмяним світлом. Ліворуч була арка, за якою видніла ще одна зала ресторану. Аварійних ламп у ній не було — та частина «Діксі-Піґ», як печера, потопала в темряві. Світло з головної зали пробиралося всередину на якісь чотири фути, вихоплюючи з пітьми лише край довгого столу. Гобеленів, про які розповідав Джейк, не було. Можливо, вони лежали тепер у кімнаті для речових доказів найближчого поліційного відділку, а може, їх пригріб у свою скарбницю дивних речей якийсь колекціонер. Роланд відчував запах горілого м’яса, слабкий, однак неприємний.
Два-три столики в головній залі лежали перевернуті. На червоному килимі Роланд побачив плями: декілька темних, майже напевно від крові, і одну жовтувату… від чогось іншого.
К’инь яго! Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!
І безстрашний голос панотця, що глухо відлунював у вухах у Роланда: Не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей.
Панотець. Ще один з тих, кого він залишив позаду.
У Роланда промайнула думка про черепашку зі слонової кістки, заховану в підкладці сумки, яку вони знайшли на пустищі, але він не став гаяти часу на її пошуки. Якби вона була десь тут, він би, напевно, почув її голос. Ні, той, хто привласнив гобелени з зображенням лицарів-вампірів за бенкетом, швидше за все, забрав і sk"oldpadda, не знаючи, що це за річ, лише розуміючи, що вона якась дивна й іншосвітня. Дуже шкода. А могла б стати в пригоді.
Стрілець рушив уперед, обходячи столики, а слідом за ним невідступно дріботів Юк.
На кухні він затримався — роззирнувся і подумав, яке ж враження вона мала справити на поліцейських Нью-Йорка. Він був певен, що подібної кухні в цьому місті чистих механізмів та яскравого електричного світла ще не бачили. На такій кухні Гекс, кухар, якого він добре пам’ятав з дитинства (під чиїми мертвими ногами вони з друзями колись розкидали хліб для птахів), почувався б як удома. Вогнища загасили кілька тижнів тому, але з кухні досі не вивітрився міцний і огидний запах смаженини — не лише тваринного походження, а й того штабу, який називають «довгою свининою» (простіше кажучи — людського м’яса). Тут також були сліди боротьби: казан у гидких патьоках валявся на зелених кахлях підлоги, на плиті пригоріла кров. Роланд уявив, як Джейк прокладав собі шлях через кухню — швидко, але спокійно, без паніки. Він навіть зупинився, щоб спитати дорогу в кухарчука.
Як тебе звуть, хлопче?
Джохабім я, син Госси.
Цю частину історії Джейк йому розповідав, проте зараз до Роланда озвалася не пам’ять. З ним говорили голоси мертвих. Він уже чув їх раніше й упізнав одразу.
Як і востаннє, коли тут був, Юк узяв слід. Він досі відчував запах Ейка, слабкий і скорботний. Ейк уже пішов уперед, але ще не дуже далеко відійшов. Він був добрий, Ейк був добрий, Ейк дочекається його, а коли настане час — коли завдання, яке Ейк йому дав, буде виконано, Юк його наздожене і піде за ним хвостом, як і раніше. У нього був хороший нюх, і коли настане пора шукати, він знайде слід, що пахне сильніше, ніж цей. Ейк врятував його від смерті, але це й не мало значення. Ейк урятував його від самотності й ганьби після того, як Юка вигнали з тету йому подібних, — от що було насправді важливо.
Але наразі йому потрібно було виконати завдання. Він повів чоловіка Олана у комору. Потаємні двері на сходи було зачинено, але чоловік Олан терпляче обмацав полиці з бляшанками й коробками, аж поки не знайшов, як їх відчинити. За дверима все було, як і раніше, нічого не змінилося: довгі сходи, тьмяно освітлювані лампочками вгорі, вологий запах з домішками цвілі. Він відчував пацюків, які метушилися в стінах, пацюків та інших істот, серед яких були й ті жуки, що їх він убивав того разу, коли приходив сюди з Ейком. То було приємне полювання, й він би залюбки вбив ще багато таких жуків, якби йому їх дали. Юк хотів, щоб жуки знову показалися й напали на нього, але, ясна річ, вони не вийшли. Вони боялися і правильно робили, бо його рід із давніх-давен був ворогом їхнього.
Він рушив сходами вниз. Чоловік Олан не відставав.
Вони проминули покинутий кіоск з пожовклими від часу табличками («СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», «ОСТАННІЙ ШАНС» І «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО»), а за чверть години (Роланд звірився зі своїм новим годинником) підійшли до місця, де запилюжена підлога коридору була всіяна скалками розбитого скла. Роланд узяв Юка на руки, щоб той не поранив лап. На стінах з обох боків видно було потрощені залишки якихось коробок з отворами, що колись були прикриті склом. Зазирнувши всередину, Роланд побачив складні механізми. Тут Джейка мало не впіймали, загнали його в якусь пастку для розуму, проте йому знову вистачило кебети прорватися. «Він пережив усе, крім зустрічі з занадто дурним і занадто недбалим чоловіком, який навіть не зумів керувати своїм возом на порожній дорозі, — гірко подумав Роланд. — А ще чоловіком, який привів його туди. З цим чоловіком теж». Раптом на нього загавкав Юк, і він усвідомив, що, розгнівавшись на Браяна Сміта (й на себе самого), занадто сильно стиснув бідолаху.
— Благаю прощення, Юк, — сказав він і поставив пухнастика на підлогу.
Не відповівши, Юк потрюхикав далі, і невдовзі по тому Роланд підійшов до розкиданих трупів мерзотників, які переслідували його хлопчика від «Діксі-Піґ». Тут, також у поросі, що вкривав підлогу цього стародавнього коридору, залишилися їхні з Едді сліди. І знову він почув відлуння голосу привида, цього разу ватажка розбійників:
Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…
Роланд перевернув труп носком чобота (г’юма на прізвище Флагерті, чий батько вселив йому страх перед драконами, хоча стрілець не знав цього, та й було йому байдуже) і подивився на його мертве обличчя, що вже вкрилося цвіллю. Поряд з ним лежав тахін з горностаєвою головою, чиї останні слова звучали так: «Тоді будь проклятий, чарі-ка».
А за кучугурою трупів цих двох та їхніх поплічників були двері, через які він мав назавжди залишити Наріжний світ.
За умови, що двері ще працювали.