Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Але насправді цього всього не було, — каже Кінг, проводжаючи поглядом Марлоу, котрий перевальцем тьопає на кухню, щоб перевірити свою миску і знову надовго залягти спати. Вдома, крім них двох, нікого немає, а за таких обставин він часто розмовляє сам із собою. — Ти ж розумієш це, правда? Що насправді цього не було?
Йому здається, що розуміє, та все одно: Джейк помер дуже дивно. Джейк присутній в усіх його нотатках, та це й не дивно, бо Джейк мав дожити до самого кінця циклу. Взагалі-то вони всі мали дожити. Звісно, письменник не може контролювати жодну свою історію, крім поганих, тих, що народжуються мертвими, проте ця настільки вийшла з-під контролю, що це вже просто безглуздо. Насправді це більше скидається на пасивний перегляд того, що відбувається перед очима (чи слухання пісні), ніж писання розтриклятої вигаданої історії.
Він вирішує зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і желе та забути про всю цю чортівню до наступного дня. Сьогодні він піде дивитися «Криваву роботу», новий фільм Клінта Іствуда з ним же в головній ролі, і радітиме з того, що може кудись піти, щось робити. Бо завтра знову за письмовий стіл, і якісь деталі фільму можуть потрапити до книги — бо ж і самого Роланда він частково списав з Клінта Іствуда, з людини-без-імені Серджіо Леоне.
До речі… про книжки…
На журнальному столику лежить книга, яку сьогодні вранці привезли кур’єрською службою з його офісу в Банґорі: «Повне зібрання поетичних творів Роберта Браунінга». Певна річ, є в ній і епічна поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», яка лягла в основу довгого (і важкого) циклу Кінга. Зненацька йому спадає одна думка, і на обличчі з’являється такий вираз, ніби він от-от розрегочеться. Неначе прочитавши його відчуття (а може, й без «неначе»: Кінг завжди підозрював, що собаки відносно недавно емігрували з того краю Емпатики, де всі чудово розуміють, як ти почуваєшся), Марлоу всміхається ще ширше.
— Одне місце для поеми, старий, — каже Кінг і кидає книгу назад на журнальний столик. Томик доволі грубий, тож і падає він з гуркотом. — Одне і лише одне місце. — Кінг зручніше вмощується в кріслі й заплющує очі. «Посиджу хвилинку-дві», — думає він, знаючи, що дурить себе, знаючи, що, швидше за все, зараз задрімає. І поринає в сон.
Частина четверта
БІЛІ ЗЕМЛІ ЕМПАТИКИ
ДАНДЕЛО
Розділ I
ПОЧВАРА ПІД З'AМКОМ
На першому поверсі експериментальної станції «Дуга-16», недалеко від лазарету, вони справді знайшли чималу кухню й комору, що до неї прилягала. І ще дещо знайшли: кабінет Річарда П. Сейра, що колись був у Багряного Короля начальником управління операцій, а тепер, завдяки спритній правій руці Сюзанни Дін, перебував на галявині наприкінці земного шляху. На письмовому столі в Сейра лежали навдивовижу повні досьє на них чотирьох. Сюзанна з Роландом знищили їх у шредері. У теках були фотографії Едді та Джейка, на які вони не могли дивитися без болю. Спогади були кращі.
На стіні кабінету висіли дві олійні картини в рамах. На одній було зображено міцного симпатичного хлопчину. Він був без сорочки, босий, зі скуйовдженим волоссям, усміхнений, зодягнений лише в джинси і з кобурою на плечах, на вигляд мав приблизно стільки ж років, скільки й Джейк. У картині було щось чуттєве, але не зовсім приємне. Сюзанна подумала, що художник, сей Сейр чи обидва належали до банди з Лавендер-Гіл (у Вілідж так іноді називали гомосексуалістів). Хлопчик був блакитноокий брюнет з червоними губами. На боці в нього виднів синюватий шрам, а на лівій п’яті була родима пляма, червона, як його губи. Перед ним лежав сніжно-білий кінь — мертвий. На вищирених зубах застигла кров. Ліва хлопчикова нога покоїлася на кінському крупі, а губи вигиналися у тріумфальній усмішці.
— Це Лламрі, кінь Артура Ельда, — сказав Роланд. — Його зображали на всіх прапорах Ґілеаду, з якими воїни йшли в бій. Він уважався сіґулом усього Серединного світу.
— Отже, якщо вірити картині, Багряний Король переможе? — запитала вона. — Чи, як не він, то його синочок, Мордред?
Роланд здійняв брови.
— Завдяки Джонові Фарсону солдати Багряного Короля вже давно завоювали землі Внутрішнього світу, — сказав він. Але одразу ж усміхнувся. Ця усмішка, така сонячна і така незвична на його зазвичай похмурому обличчі, завжди спантеличувала Сюзанну. — Але єдину битву, яка мала значення, виграли ми. На цій картині чиїсь солодкі мрії, не більше. — А потім приголомшив її: вклавши в удар кулака величезну лють, він розбив скло в рамі й висмикнув картину, порвавши її майже до половини. Та перш ніж він встиг пошматувати картину, як і збирався, Сюзанна зупинила його й показала на нижній куток. Там стояв підпис художника, маленькими літерами, проте з екстравагантною каліграфією: Патрік Денвіл.
На другій картині була Темна вежа: чорний, мов сажа, циліндр, що конусом здіймався до неба. Вона стояла на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, трояндового поля. У їхніх снах Вежа завжди видавалася вищою, ніж найвищий хмарочос Нью-Йорка (для Сюзанни це означало Емпайр-Стейт-Білдінг). А на картині не перевищувала шестисот футів, хоч це й не позбавляло її казкової величі. Спіраллю вгору йшли вузькі вікна, точнісінько як у їхніх снах. На верхівці виднілося еркерне вікно з різнобарвними шибками — і кожна (Роланд знав це напевне) відповідала барві кожної з куль Чародійської веселки. Внутрішнє коло було рожеве, як та куля, що її певний час зберігали у відьми на ім’я Рея, а центральне — мертва чорнота Чорної Тринадцятки.
— За тим вікном — кімната, куди я хочу потрапити, — Роланд постукав пальцем по склу над картиною. — Саме там закінчаться мої пошуки. — Його голос звучав тихо і благоговійно. — Цю картину намалювали не зі сну, Сюзанно. Таке відчуття, що я можу торкнутися й відчути фактуру кожної цеглини. Згодна?
— Так. — То було й усе, що вона спромоглася сказати. Від одного погляду на картину, яка висіла на стіні в покійного Річарда Сейра, їй перехопило подих. Зненацька все стало можливим. Кінець їхньої справи був у буквальному розумінні перед очима.
— Людина, яка її намалювала, мусила там бути, — задумливо промовив Роланд. — Мольберт стояв серед тих самих троянд.
— Патрік Денвіл, — прочитала вона. — Підпис той самий, що й на картині з Мордредом і мертвим конем. Бачиш?
— Бачу дуже добре.
— А бачиш стежку, що в’ється між трояндами й веде до сходинок біля підніжжя?
— Так. Сходинок дев’ятнадцять, не сумніваюся. Часит. І хмари на небі.
Їх Сюзанна теж бачила. Над Вежею вони закручувалися у вир і пливли геть, до Порталу Черепахи, на протилежний кінець Променя, вздовж якого вони досі торували собі шлях. І ще дещо вона помітила. На стіні Вежі, з проміжками п’ятдесят футів чи десь так, розташовано було балкони, оточені кованими огорожами. На другому балконі видніла червона пляма і три крихітні білі плямки: обличчя, замале, щоб його побачити, і пара піднятих догори рук.
— То Багряний Король? — показала Сюзанна жестом, не наважившись притулити кінчик пальця до скла над крихітною фігуркою, неначе та могла ожити і затягти її в картину.
— Так, — кивнув Роланд. — Ув’язнений і відрізаний від того єдиного, чого він прагнув у житті.
— То, може, ми просто піднімемося повз нього сходами й зробимо йому носа? — Побачивши спантеличений вираз обличчя Роланда, вона висолопила язика й продемонструвала, як роблять носа.
Стрілець знову всміхнувся, але цього разу ледь помітно і відсторонено.