Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Може, його просто забагато передавали. У нас у дитинстві була одна гра. Називалася «зіпсований телефон». Перша дитина вигадувала слово чи фразу і шепотіла їх на вухо наступній дитині. Прослухати можна було лише раз, повторювати не дозволялося. Наступна дитина передавала те, що почула, сусідові чи сусідці, і так далі. Коли доходила черга до того, хто замикав ряд, загадане слово змінювалося до невпізнаваності, й усі добряче реготали. Але тут, якщо це помилка, навряд чи ми посміємося.
— Що ж, — сказав Роланд, — будемо пильнувати й сподіватися, що я правильно розчув те слово. Може, воно й узагалі нічого не означає. — Але промовив він це без особливої впевненості.
— А де нам узяти одяг, якщо стане ще холодніше, ніж зараз? — спитала Сюзанна.
— Все, що нам потрібно, зробимо самі. Я вмію. Сьогодні не слід про це турбуватися. От про що турбуватися слід — то це про харчі. Напевно, ми могли б відшукати комору Найджела…
— Я не хочу спускатися під Доган, поки ще не настала для цього пора, — сказала Сюзанна. — Біля лазарету має бути кухня. Мусили ж вони хоч чимось годувати нещасних дітлахів.
Поміркувавши, Роланд кивнув. Вдала думка.
— Ходімо зараз, — запропонувала Сюзанна. — Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця.
На Черепаховій алеї, року дві тисячі другого, місяця серпня, Стівен Кінг пробуджується від сну про Федік. Набирає речення: «Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця». Слова з’являються перед ним на екрані. Це закінчення підрозділу, як він їх називає, проте це не обов’язково означає, що його денну норму роботи скінчено. Кінець денної роботи залежить від того, що він почує. Чи не почує. А слухає він Вес’-Ка Ґан, пісню Черепахи. Зараз музика, яка іноді звучить ледь чутно, а в інші дні оглушливо гучно, начебто увірвалася. Завтра вона повернеться. Принаймні досі завжди поверталася.
Він натискає клавіші Ctrl та S одночасно. Комп’ютер мелодійно теленькає, сигналізуючи, що написаний за цей день матеріал збережено. Кінг підводиться, кривлячись від болю в стегні, й підходить до вікна кабінету. Воно виходить на під’їзну дорогу, що круто підіймається до шляху, яким він тепер так рідко прогулюється. (А по шосе, трасою № 7, то й узагалі ніколи.) Цього ранку стегно болить особливо сильно, і великі м’язи печуть вогнем. Він з відсутнім виглядом потирає стегно і дивиться надвір.
«Роланд, гад, ти віддав мені біль», — думає він. Біль звивається стегном униз, як розжарена мотузка, Господи Боже, тепер він залишився сам-на-сам з цим болем. Вже три роки минуло після нещасного випадку, що мало не забрав у нього життя, а біль нікуди не подівся. Хіба що трохи послабився, адже в людському тілі є дивовижний механізм зцілення («хот-енж», — думає він і всміхається), але іноді мучить нестерпно. Поки пише, він про біль узагалі не згадує, писання — це свого роду тодеш, але після кількох годин, проведених за столом, завжди непереливки.
Він думає про Джейка. Йому збіса прикро, що Джейк помер. Він здогадується, що після виходу цієї останньої книги читачі просто-таки оскаженіють від люті. Та й чому б їм не оскаженіти? Деякі з них знали Джейка Чемберза двадцять років, майже вдвічі довше, ніж хлопчик насправді прожив. Ох, які ж вони будуть сердиті. А коли він напише, що тужить за Джейком не менш, ніж вони, що він не менше од них здивований, що так сталося, чи повірять вони йому? Ич, розмріявся, як казав колись його дід. Він згадує «Мізері» — як Енні Вілкс назвала Пола Шелдона чортовим виродком за те, що той намагався позбутися дурної, тупої Мізері Честейн. Енні, яка кричала, що Пол письменник, а письменник — Бог для своїх персонажів, варто йому лише захотіти, і всі будуть живі-здорові.
Але він — не Бог. Принаймні не в цьому випадку. Він чудово знає, чорт забирай, що Джейка Чемберза не було на дорозі у день тієї аварії, і Роланда Дескейна там теж не було, про таке навіть думати смішно, Боже милий, вони ж вигадані, але також він знає, що пісня, яку він чує, сидячи перед своєю крутою друкарською машинкою «Макінтош», певної миті стає поховальною піснею Джейка Чемберза, і затулити на це вуха означало б геть втратити контакт з Вес’-Ка Ґан, а цього він робити не повинен. Якщо хоче закінчити роботу. Ця пісня — його єдина ниточка, слід із хлібних крихт, яким він має йти, якщо хоче коли-небудь вибратися з цього густого лісу сюжету, що його він сам же й посадив, і…
А ти впевнений, що це ти його посадив?
Ну… ні. Насправді він не певен. Все, викликайте людей у білих халатах.
І ти на сто відсотків переконаний, що того дня Джейка там не було? Якщо розібратися, що з того триклятого нещасного випадку ти пам’ятаєш?
Не густо. Він пам’ятає, як побачив на обрії дах фургона Браяна Сміта і зрозумів, що той їде не по дорозі, як слід було б, а узбіччям. А після того пам’ятає, як Сміт сидів на кам’яній стіні й повідомляв йому, що нога в нього зламана щонайменше в шести, а може, і в семи місцях. Але між цими двома спогадами: про наближення і про безпосередній наслідок — плівка його пам’яті засвічена.
Чи майже засвічена.
Та іноді серед ночі, коли він пробуджується від снів, яких не може згадати…
Іноді з’являються… ну…
— Іноді з’являються голоси, — промовляє він. — Чому б тобі це не сказати?
І сміється:
— Здається, я щойно сказав.
Він чує стукіт кігтів об підлогу в коридорі, і в двері кабінету просовується довгий писок Марлоу. Він з породи вельських корґі, куцолапий, з довгими вухами, уже старенький, зі своїми болячками, не кажучи вже про око, яке йому торік видалили разом із раковою пухлиною. Ветеринар сказав, що він, найпевніше, не одужає, але він одчапав. Чудесний пес. Міцний горішок. Він підводить голову і дивиться на письменника зі своєю давньою усмішкою до вух. «Ну як воно, братику? — наче питає той погляд. — Знайшов сьогодні правильні слова? Як ти?»
— Я в порядку, — каже Кінг до Марлоу. — Тримаюся. Твої як справи?
Марлоу (іноді його називають «Пикомайстром») метляє у відповідь своїм задом, замученим від артриту.
«Знову ти». Ось що я йому сказав. А він спитав: «Пам’ятаєш мене?» А може, просто сказав… «Пам’ятаєш мене». Я сказав йому, що хочу пити. А він відповів, що в нього немає нічого попити, сказав «мені шкода», а я обізвав його брехуном. І я був правий, обізвавши його брехуном, бо йому нітрохи не було шкода. Йому було глибоко начхати на те, що я хочу пити, бо Джейк помер і він намагався повісити провину на мене, сучий син намагався повісити все на мене…