Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Почувши це, стрілець розреготався. Сюзанна все ніяк не могла звикнути до його гучного сміху (хоч і сміялася сама).
— Правду кажеш, Джо.
Влітку 1972 року Джо виступав у нічному клубі «Джанґо» у Клівленді, неподалік гетто. На цьому місці Роланд знову його перебив, щоб спитати, що таке гетто.
— У випадку Гока, — відповіла Сюзанна, — це частина міста, де більшість мешканців чорношкірі й бідні, а копи мають звичку спершу бити кийками, а вже потім про щось питати.
— Точно! — вигукнув Джо і постукав себе по голові кісточками пальців. — Я б краще не сказав!
Тут з переднього подвір’я будинку
«То був вітер, — сказала собі Сюзанна. — Вітер, а що ж іще?»
«Мордред, — прошепотіло їй у відповідь сумління. — Мордред надворі, він замерзає. Мордред гине під снігом, поки ми тут сидимо і п’ємо гарячу каву».
Але Сюзанна промовчала.
У Гоку кілька тижнів тривали заворушення, повів далі Джо, але він багато пив («накачувався під саму зав’язку», за його словами), тож на другому своєму виступі ледве усвідомлював, що глядачів поменшало разів у п’ять порівняно з першим.
— Чорт, я був тоді в гуморі, — сказав він. — Не знаю, як решта, а я відривався на повну, качався від сміху в проходах.
А потім хтось укинув у вікно клубу пляшку з коктейлем Молотова (що таке коктейль Молотова, Роланд знав), і перш ніж Джо встиг би сказати «Візьміть мою тещу… будь ласка», почалася пожежа. Джо вискочив через задні двері й уже майже був надворі, коли його вхопили троє чоловіків («усі дуже чорні, усі на зріст як баскетболісти НБА»). Двоє тримали, третій бив. А тоді хтось замахнувся пляшкою. Бум-бум, світло вимикається. Отямився він на порослому травою схилі пагорба біля покинутого містечка Стоунз-Ворп, якщо вірити табличкам на порожніх будинках, що тяглися вздовж головної вулиці. Джо Коллінзу здалося, що його оточують декорації вестерну, от тільки актори порозходилися по домівках.
Приблизно з цього моменту Сюзанна вирішила, що не надто вірить в історію сея Коллінза. Він, поза сумнівом, дуже весело й цікаво все описував, а зважаючи на те, як Джейк уперше потрапив до Серединного світу (загинув дорогою до школи під колесами машини), нічого аж настільки невірогідного в його розповіді не було. Проте вона все одно не йняла їй віри. Питання було тільки в тому, чи мало це значення.
— Раєм назвати ту місцину не можна було, бо там не було хмар і хор янголів не співав, — вів далі Джо, — але менше з тим. Я вирішив, що то загробне життя.
Він трохи поблукав околицями. Знайшов їжу, коня (Ліппі) й рушив далі. Дорогою йому траплялися різні групи кочівників, якісь були налаштовані дружньо, інші — навпаки, деякі були нормальні, деякі — мутанти. Та спілкування з ними йому вистачило, щоб перейняти трохи говірки й історії Серединного світу. Звичайно, він дізнався про Вежу й Промені. Спробував було перейти Погані Землі, та злякався й повернув назад, коли шкіра вкрилася чиряками й дивними плямами.
— У мене на дупі вискочив чиряк, — сказав Джо. — Шість чи сім років тому це було. Отоді ми з Ліппі й послали к бісовій матері всі спроби йти далі. Саме тоді я й знайшов це містечко, воно називалося Вестрінг, а потім мене знайшов Заїка Білл. Він трохи знався на медицині й вирізав мені чиряка на дупі.
Роланд запитав, чи Джо бачив на власні очі, як проїжджав Багряний Король, ця божевільна істота на своєму останньому шляху до Темної вежі.
— Знаєте, чим я тоді почувався? — запитав він у Роланда й Сюзанни.
Обоє похитали головами. Юк теж похитав, досконало їх імітуючи.
— Закускою, — сказав Джо. — Потенційною закускою.
«Ця частина його розповіді правдива, — подумала Сюзанна. — Може, він змінив якісь деталі, проте в сутності це правда». Просто думка про те, що Багряний Король міг подорожувати у своїй власній рухомій хуртовині, видалася їй страхітливо переконливою.
— І що ж ти зробив? — спитав Роланд.
— Заснув, — відповів Джо. — Такий у мене талант з дитинства, як і вміння пародіювати. Хоча на своїх концертах я знаменитостей не копіював, бо в глухомані такі штуки не мають успіху. Звісно, якщо ти не Річ Літл. [93] Дивно, але правда. Я можу заснути буквально за командою. Тоді, у погребі, я так і зробив. А коли прокинувся, світло знову горіло і… «не-знаю-що-то-було» зникло. Авжеж, я знаю, хто такий Багряний Король, а й досі часом зустрічаю людей, здебільшого таких блукальців, як-от ви, і вони про нього розповідають. Зазвичай складають пальці від лихого ока й спльовують між них. Думаєте, то був він? Ви думаєте, Багряний Король проминав провулок Дивака дорогою до Вежі? — І не встигли вони відповісти, як Джо сказав: — Що ж, а чом би й ні? Тауер-роуд — це головна дорога. Вона веде аж до самої Вежі.
93
Канадсько-американський актор і пародист (нар. 1938 p.).
«Ти знаєш, що то був він, — подумала Сюзанна. — Що за гру ти з нами ведеш, Джо?»
Слабкий плач-крик, породжений точно не вітром, прозвучав знову. Проте Сюзанна вже не думала, що то Мордред. Їй здалося, що плач долинає з льоху, в якому Джо переховувався від Багряного Короля… принаймні так він їм сказав. А зараз хто був там, унизу? Та людина ховалася, як колись Джо, чи була в полоні?
— Але жилося мені непогано, — розповідав Джо. — Зовсім не так, як я сподівався жити, але з цього приводу в мене є свої міркування: ті, хто проживає життя так, як сподівалися, кінчають тим, що ковтають снодійне чи вставляють дуло пістолета собі до рота і натискають на гачок.
Роланд, либонь, не встигав за розповіддю, бо сказав:
— Ти був придворним блазнем, а гості в тих заїздах — твоїм двором.
Джо всміхнувся, демонструючи повен рот білих зубів. Сюзанна насупилась. А чи бачила вона раніше його зуби? Вони багато сміялися, вона просто мусила їх бачити, але згадати не могла. Безперечно, ротом він не шамкав, як ті старенькі, в кого більшості зубів уже нема (такі люди часто зверталися до її батька, переважно з приводу протезування). Якби довелося замислитись над цим раніше, вона б сказала, що якісь зуби в нього ще лишились, але здебільшого самі пеньки, і…