Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
У кімнаті запала тиша. Вітер шпурнув снігом об стіну котеджу, і Сюзанна знову зауважила про себе, наскільки його виття нагадує людський плач. Слуховий обман, не інакше.
— Менш ніж три тижні, навіть якщо доведеться йти пішки, — сказав Роланд. Він простягнув руку до полароїдної фотографії Вежі з темного каменю, яка височіла на тлі заходу сонця, але не торкнувся. Неначе, як здалося Сюзанні, боявся до неї доторкнутись. — Після всіх цих років і всіх пройдених миль.
«Не кажучи вже про галони пролитої крові», — подумала Сюзанна, але вголос би цього не сказала, навіть якби вони зі стрільцем були самі. Казати щось не було потреби: він і сам знав, скільки крові пролилося. Але щось тут було не
Співчуття полягало в тому, щоб поважати почуття інших. А співпереживання, емпатія, — в тому, щоб ці почуття розділяти. Навіщо людям називати якусь землю Емпатикою?
І навіщо цьому приємному старенькому про це брехати?
— Розкажи мені дещо, Джо Коллінз, — попрохав Роланд.
— Добре, стрільцю, якщо зможу.
— Ти був аж під самою Вежею? Торкався рукою до її каменю?
Старий так подивився на Роланда, наче вирішив, що той з нього глузує. А коли зрозумів, що це не так, на його обличчі з’явився непідробний вираз жаху.
— Ні, — сказав він, і вперше за весь час Сюзанна почула в його голосі суто американські нотки. — Я наважився підійти лише на відстань, з якої зробив цього знімка. Це десь так двісті-двісті п’ятдесят ярдів. Як сказав би робот, п’ятсот дуг колеса.
Роланд кивнув.
— А чому ні?
— Побоявся, що як підійду ближче — вона мене вб’є, а зупинитись я не зможу. Голоси тягнутимуть мене далі. Я тоді так подумав і зараз вважаю так само.
Після вечері (найсмачнішої відтоді, як Сюзанну викрали до цього світу, а може, й найкращої за все її життя) болячка у неї на обличчі прорвалася. Винен у цьому, в принципі, був Джо Коллінз, проте навіть згодом, коли їм уже було що закинути єдиному мешканцеві провулка Дивака, вона не образилася на нього за це. У чому-чому, а в такому він точно не хотів би бути звинуваченим.
Джо подав на стіл курку, засмажену якраз у міру й після всієї тієї оленини особливо смачну. До неї запропонував товчену картоплю з підливкою, журавлинне желе, нарізане на товсті кавалки, зелений горошок («Лише консервований, кажу вибачте», — бідкався він) і таріль з маленькою вареною цибулькою, що плавала в солодкому молоці, розчиненому з порошку. Також був еґноґ. Роланд і Сюзанна вицмулили його жадібно, як діти, хоча від «краплинки рому» відмовилися. Юк повечеряв теж: для нього Джо поставив на підлогу біля плити тарілку з курятиною і картоплею. Швиденько з усім упоравшись, пухнастик ліг біля дверей між кухнею і вітальнею, що водночас правила за їдальню. Він облизувався, щоб жодна краплина підливки з печінкою не лишилася на вусах, і, нашорошивши вуха, спостерігав за г’юмами.
— Солодке в мене вже не влізе, навіть не пропонуйте, — сказала Сюзанна, коли вдруге спустошила тарілку і вимочила залишки підливки хлібом. — Я навіть не впевнена, що зможу злізти зі стільця.
— Ну нічого, — сказав Джо, але помітно було, що засмутився, — може, згодом. У мене є шоколадний пудинг та пиріг-іриска.
Роланд підніс серветку до рота, щоб притлумити відрижку.
— А я б покуштував і того, і того.
— Ну, якщо вже так, тоді я, мабуть, теж не відмовлюся, — кивнула Сюзанна. Зрештою, скільки тисяч років минуло, відколи вона їла іриску?
Коли з пудингом було покінчено, Сюзанна запропонувала допомогти з посудом, але Джо лише відмахнувся, сказавши, що поставить каструлі й тарілки в посудомийну машину, прополоще їх, а вже згодом запустить цикл і «всім веселим кагалом» їх помиє. Коли він і Роланд носили посуд на кухню, Сюзанні здалося, що старенький пожвавішав, менше вже спирався на ціпок. Напевно, був тут якийсь зв’язок із «краплинкою рому», а може, й кількома краплинками, що до кінця вечері
Джо налив у чашки каву, і вони всі втрьох (учотирьох, рахуючи Юка) посідали у вітальні. Надворі стрімко темніло, і вітер завивав гучніше. «А Мордред десь там, зіщулився у ямці в снігу чи під деревами», — подумала Сюзанна і знову змушена була придушувати в собі жалощі. Вона воліла б не знати, що Мордред був лише дитиною, хоч і вбивцею.
— Джо, розкажи нам, як ти тут опинився, — запропонував Роланд.
Джо широко всміхнувся.
— Це історія, від якої волосся може стати сторч, — попередив він, — але якщо ви хочете її почути, то гаразд, я розповім. — Широка усмішка пом’якшилась, у погляді з’явилася задума. — Приємно, коли є з ким побалакати. Ліппі тільки слуха, а говорити нічого не говорить.
Спочатку він намагався вчителювати, почав Джо. Але дуже швидко збагнув, що таке життя не для нього. Діти йому подобались, він їх навіть любив, але ненавидів усю адміністративну хрінь і те, як система безжально підстригала всіх під одну гребінку, не допускаючи, щоб хтось вислизнув у неї з рук. Тож за три роки вчителювати він покинув і подався в шоу-бізнес.
— Співаком чи танцюристом? — поцікавився Роланд.
— Ні те, ні те, — відповів Джо. — Я був артистом розмовного жанру.
— Розмовного жанру?
— Тобто гумористом, — підказала Сюзанна. — Розважав публіку анекдотами.
— Точно! — просяяв Джо. — І дехто навіть сміявся. Звісно, таких була меншість.
Він знайшов собі агента, чиє попереднє підприємство, магазин чоловічого одягу за зниженими цінами, збанкрутувало. Одне потягло за собою інше, сказав він, за виступом ішов виступ, і зрештою він став працювати в друго- й третьосортних нічних клубах від узбережжя до узбережжя, пересуваючись на побитому, проте надійному старому пікапі «форд» і вирушаючи туди, куди відправляв його Шанц, агент. У вихідні він не працював майже ніколи: наприкінці тижня й у вихідні навіть третьосортні клуби воліли мати виступи рок-гуртів.
То було наприкінці шістдесятих — на початку сімдесятих, коли не бракувало всього, що Джо називав «поточним матеріалом»: хіппі та йіппі, палійок бюстгальтерів і Чорних Пантер, кінозірок і, як завше, політиків… але він був коміком, більш орієнтованим на традиційні жарти. Морт Заль і Джордж Карлін могли собі глузувати з поточного матеріалу, а він жартував у дусі: «До речі, про мою тещу» і «Кажуть, наші польські друзі тупі, але послухайте-но про ірландку, з якою я познайомився».
Поки він розповідав, відбулася дивна (а для Сюзанни — доволі щемка) трансформація. Акцент Джо Коллінза, притаманний мешканцям Серединного світу, перетворився на говірку, якою, за Сюзанними спостереженнями, розмовляли мудрагелі-американці. Вона все чекала, коли він заговорить так, як Едді. А ще подумала, що Джо Коллінз був один з тих міміків від природи, чий голос, гнучкий, як силіконова іграшка «Сіллі Путті», імітував місцеву говірку. У бруклінському клубі він говорив як бруклінець, у Пітсбурзі — наче був родом з Пітсбурга.
На початку розповіді Роланд його зупинив, щоб спитати, чи естрадний комік — це хтось на зразок придворного блазня, і старий від душі розсміявся.
— В яблучко. Тільки виступає він не перед королем і придворними, а перед купкою людей, що сидять у прокуреній залі й цмулять алкоголь.
Роланд кивнув, усміхаючись.
— Але в тому, щоб бути коміком, який дає по одному концерту за вечір у різних містечках Середнього Заходу, є свої переваги, — сказав Джо. — Якщо провалишся в якій-небудь глушині типу Дуб’юка, то нічого тобі не буде, хіба що відпрацюєш двадцять хвилин замість сорока п’яти й поїдеш собі далі в інше місто. У Серединному ж світі є такі місця, де могли б і голову відтяти, якщо облажаєшся.