Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Поморщившись і засичавши від болю, вона відняла серветку від ранки. Тканина присохла, й відривати її було боляче. Сюзанна аж злякалася, побачивши, скільки крові було в неї на щоках, губах і підборідді, не кажучи вже про шию і сорочку на плечі. Вона наказала собі не дуріти: будь-яка рана кривавить, коли з неї зривають пов’язку, от і все. Особливо якщо ця рана — на обличчі.
З вітальні долинули звуки: Джо щось сказав, Роланд відповів кількома словами й наприкінці розсміявся. «Так дивно чути його сміх, — подумала вона. — Таке враження, що він п’яний». А чи бачила вона коли-небудь Роланда п’яним? Замислилась і зрозуміла, що ні. Ніколи не бачила таким п’яним, щоб аж з ніг падав, ніколи — в чому мати народила, ніколи не ловила на сміхові… аж досі.
«Займися своїм ділом, жінко», — порадила їй Детта.
— Гаразд, — пробурмотіла вона. — Добре, добре.
П’яний. Голий. Ошалілий від сміху. Вона подумала, що всі ці речі надто пов’язані між собою.
Може навіть, це все — одна річ.
Сюзанна залізла на табуретку і відкрутила воду. З крана ринув струмінь, заглушивши собою голоси з вітальні.
Вона задовольнилася холодною: обережно побризкала собі в обличчя, потім ще обережніше обтерла мачулкою шкіру довкола болячки. Відтак тернула сам нарив. Біль був не такий сильний, як боялася Сюзанна, і це її навіть трохи підбадьорило. Закінчивши витиратися, вона виполоскала мачулку Джо, поки плями крові не в’їлися в тканину, й нахилилася ближче до дзеркала. І полегшено зітхнула від того, що там побачила. Необачно ляснувши себе по обличчі, вона зірвала з болячки вершечок, але зрештою то, може, було й на краще. Одне вона знала напевне: якщо в Джо знайдеться в аптечці пляшечка перекису водню чи який-небудь крем з антибіотиком, вона як слід промиє кляту рану, поки вона ще відкрита. І байдуже, що сильно пектиме. Потреба в такому промиванні вже давно назріла й перезріла. А коли все буде зроблено, вона накладе пов’язку й сподіватиметься на краще.
Вона повісила мачулку на раковині сушитися і взяла з пухкого стосу на полиці рожевого рушника (тієї самої барви, що й шпалери). Вже майже піднесла його до обличчя і раптом застигла. На наступному рушнику в стосі лежав аркуш паперу для нотаток. Угорі на ньому був малюнок: радісні янголи опускали на землю лавку, прикрашену квітами. А під ними йшов жирний напис друкованими літерами:
А нижче чорнильною ручкою (чорнило вже добряче вицвіло):
Насупившись, Сюзанна взяла аркуш зі стосу рушників. Хто його тут залишив? Джо? В цьому вона дуже сильно сумнівалася. Перевернула аркуш. Зі зворотного боку та сама рука написала:
Джо в сусідній кімнаті все щось говорив, і тепер уже Роланд не тихо засміявся, а відкрито розреготавсь. Сюзанні здалося, що Джо продовжив свій монолог. У чомусь вона його розуміла — йому кортіло, адже він любив виступати і вже багато років не мав змоги це робити, — але щось у цьому було таке, що їй геть не сподобалось. Те, що Джо продовжив без неї, поки вона була в туалеті, те, що Роланд його не зупинив. Він слухав і сміявся, поки вона тут змивала кров. То було нечесно, складалося враження хлопчачої змови. З Едді вона звикла до кращого поводження.
Чому б тобі ненадовго забути про хлопців і зосередитися на тому, що в тебе під носом? Що це означає?
Очевидним видавалося одне: хтось чекав, що вона прийде сюди й знайде записку. Не Роланд, не Джо. Вона. «Погане дівчисько», було написано в записці. Дівчисько.
Але хто міг знати? Хто знав напевне? За нею не водилося звички ляскати себе по обличчі (чи по грудях, чи по коліні), коли сміялася. Вона не могла згадати більше жодного такого випадку, щоб…
І пригадала. Одного разу. У кіно, коли дивилася фільм з Діном Мартіном і Джері Льюїсом. «Придурки на морі» чи якось так. Тоді вона теж сміялася так нестримно, просто тому, що сміх сягнув критичної маси й став сам себе підживлювати. Усі глядачі (в кінотеатрі «Кларк» на Таймс-сквер, якщо пам’ять їй не зраджувала) реготали так само: заходилися сміхом, розгойдувалися, пирхали й плювалися попкорном, бо їхні роти більше їм не належали. Ці роти належали (принаймні на кілька хвилин) Мартіну та Льюїсу, тим придуркам на морі. Але таке з нею було лише раз.
Комедія плюс трагедія дорівнює облуда. Але яка ж тут трагедія?
Відповіді на це питання вона не очікувала, проте отримала. Її дав холодний голос внутрішнього чуття.
Поки що ніякої, вона ще не сталася.
Зненацька Сюзанна нібито без причини подумала про Ліппі. Вишкірену страшезну Ліппі. Цікаво, чи люди в пеклі сміялися? Сюзанна чомусь була певна, що сміялися. Вони широко всміхалися, як диво-кобила Ліппі, коли Сатана починав
(візьміть мого коня… будь ласка)
свій виступ, а потім сміялися. Безпомічно. Без надії. Цілу вічність, хай вам буде неприємно.
Жінко, що з тобою, в біса, таке?
У вітальні знову засміявся Роланд, і Юк загавкав, теж наче сміючись.
Одд’з-лейн, Одд-лейн… поміркуй над цим.
Про що тут було міркувати? Перше було назвою вулиці, друге — тією самою назвою, тільки без…
— Стоп-стоп, хвилиночку, — тихо промовила вона. Майже прошепотіла, насправді, але хто міг її почути? Джо патякав, як здавалося, без угаву, а Роланд сміявся. То чиї вуха могли її підслухати? Той, хто жив у льоху (якщо там узагалі хтось жив)?
— Хвилиночку, ні, стоп.
Вона заплющила очі, і перед внутрішнім зором постали два дороговкази на стовпі: таблички, які насправді розташовувалися трохи нижче від рівня ніг мандрівників, бо Роланд, вона і Юк стояли на величезній кучугурі снігу заввишки дев’ять футів. «ДОРОГА ДО ВЕЖІ» — писалося на одному покажчику, що позначав розчищену дорогу, яка зникала ген-ген за небокраєм. Другий же вказував на короткий провулок, забудований котеджами, і на ньому стояв напис «ОДД’З ЛЕЙН», та тільки…