Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Ти зрозумієш, — промовляють вони разом і, радісно всміхаючись, перезираються.
Вона йде повз них. На дверях, через які їх витяг Роланд, було написано «В’ЯЗЕНЬ», «ДАМА ТІНЕЙ» і «ШТОВХАЧ». Але на цих вирізьблено
Вона повертається до Едді з Джейком, але вони зникли.
Сентрал-парк щез.
Перед її очима лежать руїни
Холодний пронизливий вітер приносить їй шепіт. Чотири слова: «Час майже вийшов… поквапся».
Сюзанна прокинулася, і на неї одразу ж накотила хвиля паніки. «Я маю його покинути… — думала вона, — і краще це зробити раніше, ніж на горизонті з’явиться його Темна вежа. Але куди я піду? І як можу його покинути воювати з Мордредом і Багряним Королем, коли поряд буде лише Патрік?»
Це змусило її замислитись над гіркою перспективою: якщо дійде до протистояння, з Юка стрільцеві буде набагато більше користі, ніж з Патріка. Шалапут уже не раз доводив свою відвагу і, безумовно, заслужено отримав би звання стрільця, якби мав зброю, щоб стріляти, і руку, що цю зброю тримала б. А Патрік… Патрік був… ну, його зброєю був олівець. Ним він малював швидше, ніж блискавка спалахує, але «Ебергард-Фаберами» навряд чи багатьох уб’єш, хіба що вони дуже гострі.
Сюзанна сіла. Але Роланд, котрий ніс варту, прихилившись до боку її маленького скутера, цього не помітив. Та вона й не хотіла, щоб він помічав. Це могло викликати зайві питання. Вона знову вляглася, натягла на себе шкури й згадала їхнє перше полювання. Вона пам’ятала, як олень-одноліток повернув і побіг прямо на неї та як вона своєю Орізою зітнула йому голову. Пригадала свист у холодному повітрі, який лунав щоразу, коли повітря проходило крізь маленьку штучку на дні тарілки, штучку, що була дуже схожа на Патрікову гострилку для олівців. Її розум намагався пов’язати ці дві речі між собою, але вона була надто втомлена, щоб дійти якихось висновків. А ще вона, можливо, занадто старалася. Та й зрештою, нащо їй це здалося?
Проте одне вона знала напевне ще з Кальї Брин Стерджис. Письмена на дверях означали «НЕЗНАЙДЕНІ».
Час майже вийшов. Поквапся.
І наступного дня почалися її плачі.
Кущів, за якими вона могла сховатися і сходити до вітру (а також виплакати сльози, коли вже несила було їх стримувати), досі було чимало, але що далі, то рівнішою і відкритішою ставала земля. Близько полудня другого дня на цій дорозі Сюзанна побачила якісь неясні обриси й спершу прийняла їх за тінь хмари, що рухалася по землі далеко попереду. Та тільки небо від обрію до обрію було блакитне й без жодної хмарини. Аж раптом велика темна пляма змінила курс, що на поведінку хмар було нітрохи не схоже. Сюзанна перевела подих і зупинила свій маленький електричний скутер.
— Роланде! — гукнула вона. — Он там стадо буйволів, а може, й бізонів! Це напевно, як смерть і податки!
— Ти так кажеш? — запитав він, але в його голосі не вчувалося справжньої цікавості. — Колись давно ми називали їх банноками. Чимале стадо.
Патрік стояв на Хо Фат-ІІ і шалено швидко малював. Потім затиснув олівця в долоні й заходився ретушувати малюнок. Сюзанні здалося, що з-під кінчика олівця запахло курявою, яку здійняло копитами стадо. Хоча, на її погляд, він узяв на себе сміливість перемістити стадо на п’ять чи навіть десять миль ближче, ніж насправді, якщо, звичайно, зір у нього не був кращий за її власний (що насправді було цілком можливо). Хай там як, її очі пристосувалися, і вона вже й сама краще бачила тварин. Їхні великі кудлаті голови. Навіть їхні чорні очі.
— В Америці такого величезного стада не було вже майже сто років.
— Справді? —
Сюзаннина усмішка була промовистіша за будь-які слова. Роланд усміхнувся у відповідь. І їй знову подумалося, що скоро вони розійдуться і вона більше ніколи його не побачить, цього чоловіка, якого вважала чи то міражем, чи то демоном, аж поки не познайомилася з ним ближче, ан-тет і дан-дін. Едді помер, Джейк помер, і невдовзі вона більше не бачитиме Роланда з Ґілеаду. Чи він теж помре? А вона?
Вона підвела погляд до сліпучого сонця, щоб він не зрозумів справжньої причини її сліз, якщо їх помітить. І вони рушили далі на південний схід тих величних порожніх земель, назустріч пульсові, що чимраз посилювався, ідучи від Вежі, яка стояла на перетині всіх світів і самого часу.
Стук-стук-стук.
Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами.
Тієї ночі вона перша стояла на варті, а відтак розбудила Роланда опівночі.
— Я думаю, він десь там. — Вона показала на північний захід. У деталях потреби не було: там міг бути лише Мордред. Більше нікого. — Пильнуй добре.
— Пильнуватиму, — пообіцяв Роланд. — А ти, якщо почуєш постріл, прокидайся. Добре? І швидко.
— На це можеш розраховувати. — Вона лягла в сухій зимовій траві за Хо Фат-ІІ. Попервах думала, що не засне, розбурхана присутністю ворога поблизу. Але заснула.
І бачила сон.
Сон другої ночі водночас і схожий, і не схожий на сон першої. Основні складові його незмінні: Сентрал-парк, сіре небо, дрібний сніг, хор голосів (цьогоразу вони виконували пісню «Ходімо зі мною» «Дел-Вікінгів» [98] ), Джейк («Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!») та Едді (цього разу в сорочці з написом «КЛАЦ! ЦЕ ФОТОАПАРАТ „ШИННАРО“»). Едді тримає чашку гарячого шоколаду, але їй не пропонує. Вона бачить тривогу: не лише на їхніх обличчях, а у напружених поставах тіл. Це головна відмінність цього сну — вона мала щось побачити чи щось зробити, а може, те й інше разом. Вони сподівались цього від неї, але вона нічого не зробила і тепер відстає.
98
Музичний гурт, створений 1955 p., один з небагатьох расово змішаних гуртів, що досяг успіху в 1950-ті pp. Пісня, що тут згадується, була одним з хітів тих років.
Їй блискає жахлива думка: а що, як вона відстає зумисне? Може, в цьому сні є щось таке, з чим їй не хочеться стикатися? А чи можливо, що Темна вежа порушує зв’язок? Авжеж, ця думка дурна: люди перед нею — лише породження її згорьованої уяви, насправді вони померли! Едді вбило кулею, Джейка збила машина; один помер у цьому світі, другий — у Наріжному, де розвага — це розвага, а що зроблено, те зроблено (інакше й бути не може, бо час там завжди біжить лише в один бік), а Стівен Кінг — їхній увінчаний лаврами поет.
А проте вона не може заперечувати, що панічний вираз на їхніх обличчях неначе промовляє: «Сьюз, ти це маєш… маєш те, що ми хочемо тобі показати. У тебе є те, що ти маєш знати. Невже ти дозволиш цьому вислизнути? Вже пробило три чверті. Пішла четверта чверть, годинничок цокає і цокатиме далі, мусить цокати, бо тайм-аутів у тебе вже не буде. Ти маєш поквапитися… поквапся…»
Зойкнувши, Сюзанна підірвалася зі сну. Вже майже світало. Вона провела рукою по лобі, й рука стала мокра від поту.