Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Не дивно, що старий постинав усі гумки, — сказав він, повертаючи портрет.
— Я теж так подумала.
Відтак, оминаючи подробиці, Сюзанна розповіла Роландові про свій спалах прозріння: якщо Патрік міг (принаймні в цьому світі) усувати створене гумкою, тоді, можливо, він здатен і створювати, малюючи. Коли вона згадала про стадо банноків, яке загадково перемістилося ближче, Роланд потер собі лоба, наче його мучив сильний головний біль.
— Я мав би це помітити. Мав би збагнути, що це означає. Я старію, Сюзанно.
Цю репліку вона пропустила повз вуха (бо вже її чула) і розповіла йому про сни з Едді та Джейком, не оминувши написів на сорочках, хор голосів, пропозиції гарячого шоколаду і наростання паніки у них в очах, коли минали ночі, а вона ніяк не могла збагнути, до чого спонукав цей сон.
— Чому ти раніше не розповіла мені про сни? — запитав Роланд. — Чому не попросила допомогти їх витлумачити?
Вона подивилася на нього впритул, думаючи, що мала рацію, не звернувшись по допомогу. Так — попри те, якого болю це могло йому завдати.
— Ти втратив двох. Хіба тобі хотілось би втратити й третю?
Роланд почервонів, помітно було навіть у світлі багаття.
— Ти погано про мене говориш, Сюзанно, і ще гірше думаєш.
— Можливо, — кивнула вона. — Якщо так, кажу вибач. Я й сама не знала, чого хочу насправді. Знаєш, в глибині душі я хочу побачити Вежу. Дуже хочу. А навіть якщо Патрік зможе намалювати Незнайдені двері й так зробити їх реальними, і я зможу їх відчинити, за ними буде несправжній світ. Про це говорять написи на сорочках в Едді та Джейка, я в цьому впевнена.
— Не треба так думати, — застеріг Роланд. — Як на мене, то реальність дуже рідко буває чорно-білою, не завжди обмежується тим, що «є» і чого «нема», «бути» і «не бути».
Патрік заухкав, і вони обоє глянули на нього. Він тримав альбом догори, повернув лицьовим боком до них, щоб показати свій малюнок. Сюзанна подумала, що Незнайдені двері відтворено бездоганно. Напису «ХУДОЖНИК» на них не було, і перехрещених олівців на металевій дверній ручці (гладенькій і блискучій) теж, але вони були не потрібні. Сюзанна не розповідала йому про ці прикмети, бо уві сні їх показали для її розуміння, щоб вона швидше все осягнула.
«Едді з Джейком хіба що карти мені не намалювали», — подумала вона. А ще подумала, чому все мало бути таким важким, чорт забирай, таким, чорт забирай,
(загадки і головоломки)
загадковим, розуміючи, що на це питання ніколи не знайде задовільної відповіді… та й взагалі така була людська доля, чи ж не так? Важливі відповіді здобувались нелегким шляхом.
Патрік знову заухкав, цього разу з питальними нотками. Зненацька Сюзанна усвідомила, що бідний хлопчина вмирає від хвилювання. І не без причини. Він щойно виконав своє перше замовлення і страх як хотів дізнатись, що про нього думає його patrono d’arte.
— Чудово, Патріку… грандіозно.
— Так, — погодився Роланд, беручи в художника альбом. Двері виглядали як точна копія тих, на які він натрапив на узбережжі Західного моря, бредучи в лихоманці й помираючи від отруйних укусів омаромонстрів. У стрільця склалося таке враження, що це нещасне без’язике створіння зазирнуло йому в голову й побачило там справжнє зображення тих дверей — фотеграффію.
А Сюзанна тим часом у відчаї роззиралася. Від нетерплячки вона на долонях і куксах поповзла до межі світла від багаття, за якою починалася темрява, і Роланд змушений був різко її гукнути та нагадати, що десь там причаївся Мордред, а пітьма — Мордредів найліпший друг.
І Сюзанна послухалася, хоч і згоряла від нетерпіння: відповзла від межі світла, бо дуже добре пам’ятала, що сталося з Мордредовою матір’ю-породителькою і як швидко це сталося. Відступатися було боляче, майже фізично боляче. Роланд казав їй, що побачити Вежу здалеку розраховує ближче до вечора наступного дня. Якщо на той час вона ще буде з ним, якщо побачить її разом з ним, то сила Вежі може виявитись нездоланною. Сила і чари. Вона розуміла, що наразі, маючи вибір між дверима й Вежею, обере двері. Та що ближче вони підходитимуть до Вежі, то більшою ставатиме її сила, пульсація в голові стане глибшою і принаднішою, все приємніше співатиме хор голосів, і обрати двері для Сюзанни буде непросто.
— Я їх не бачу, — у відчаї промовила вона. — Може, я помилилася. Може, й нема ніяких дверей, хай їм грець. Ох, Роланде…
— Не думаю, що ти помилилася. — У голосі Роланда вчувалася нехіть, але він говорив як людина, яка мусить виконати певну роботу чи сплатити борг. Та він і справді був у боргу перед цією жінкою: чи ж не він ухопив її за барки й витяг у цей світ, де вона спізнала мистецтво вбивства, закохалася і втратила близьких? Чи ж не він викрав її в світ горя? І якщо зараз він міг щось виправити, то був зобов’язаний це зробити. Бажання лишити її при собі (з ризиком для її життя) було суто егоїстичним і не гідним стрільця.
Але ще важливішим було те, що він дуже любив і поважав її. Думка про те, щоб розпрощатися з нею, останньою з його дивного й прекрасного ка-тету, важким тягарем лежала в нього на серці (чи то пак на тому, що від нього лишилося), але якщо вона цього хотіла, потребувала цього, то він зобов’язаний був вволити її бажання. І міг це зробити, бо помітив одну деталь у малюнку юнака, що вислизнула від Сюзанниної уваги. Точніше, не так саму деталь, як її відсутність.
— Поглянь-но, — м’яко промовив Роланд, показуючи їй малюнок. — Ти бачиш, Сюзанно, як він старався тобі догодити?
— Так! — гаряче погодилася вона. — Так, звичайно, бачу, але…
— По-моєму, на цей малюнок у нього пішло десять хвилин, тоді як зазвичай він витрачає на роботу (хоч вона й чудова) три, щонайбільше чотири хвилини, правда ж?
— Я тебе не розумію! — мало не закричала на нього Сюзанна.
Патрік підтягнув Юка поближче й пригорнув його до себе, нещасними очима дивлячись то на Сюзанну, то на Роланда.
— Він так старався зобразити те, що ти хотіла, що на малюнку є лише Двері. Вони стоять самі по собі, самотні на папері. Навколо них немає… немає…