Темна вежа. Темна вежа VII

Кінг Стівен

Потужний пульс Вежі Роланд відчував головою і серцем, її прегарна пісня вабила до себе тисячею голосів, але навіть це не могло прогнати свинцеву втому з його кісток. Аж раптом, шукаючи тінисту місцинку, де вони могли б пополуднувати (бо вже була середина дня), він побачив щось таке, що миттєво змусило його забути про втому й печаль.

На узбіччі дороги росла дика троянда, на перший погляд — точнісінька копія тієї, з пустища. Квітнучи, вона немовби кидала виклик порі року, ранній весні, як визначив її Роланд. Її пелюстки зовні були світло-рожеві, а всередині — темні, червоногарячі. Такий колір, подумав він, має бажання серця. Він упав перед трояндою навколішки,

наблизив вухо до коралового бутона й прислухався.

Троянда співала.

Втома не залишила його, як це завжди буває з утомою (принаймні на цьому боці могили), але самотність і смуток, хай навіть ненадовго, відступили. Стрілець зазирнув у бутон і побачив жовту серединку, таку яскраву, що засліплювала очі й він не міг на неї дивитися.

«Ґанова брама, — подумав він, сам не розуміючи, що має на увазі, але впевнений, що це правда. — Еге ж, Ґанова брама, от що воно таке».

Ця троянда відрізнялася від тієї, що росла на пустищі, однією суттєвою рисою: довкола неї не витало відчуття хвороби, й слабкі голоси дисгармонії зникли. Ця троянда буяла здоров’ям, була сповнена світла й любові. Вона та решта її сестер… вони… вони напевно…

Вони живлять Промінь, чи не так? Своїми піснями й пахощами. А Промінь живить їх. Це живе силове поле, що віддає й бере енергію та розходиться від Вежі. Ця троянда — лише перший передвісник. На Кан'-Ка Но Рей їх десятки тисяч, не менше.

Від думки про їхню кількість Роланд відчув такий незмірний подив, що мало не знепритомнів. Та потім прийшла інша думка і вона сповнила його гнівом та страхом. Єдиний, хто міг споглядати те величне червоне укривало, був несповна розуму. Його б воля, він би вмить, не змигнувши оком, вигубив їх усі.

Хтось нерішуче постукав його по плечі. Патрік. Під ногами в нього сидів Юк. Хлопець показав на трав’янисте узбіччя біля троянди, а відтак жестами зробив вигляд, наче їсть. Показав на троянду і зробив вигляд, що малює. Роланд їсти не хотів, але друга хлопцева думка припала йому до душі.

— Так, — кивнув він. — Ми тут перекусимо, а потім я трохи перепочину, поки ти малюватимеш троянду. Зробиш два малюнки, добре, Патріку? — Він підняв два вцілілі пальці, щоб Патрік не подумав, що почув щось не так.

Насупившись, юнак схилив голову набік — не розумів. Його волосся блискучим водоспадом падало на плече. Роланд згадав, як Сюзанна, не слухаючи бурхливих Патрікових протестів, мила йому голову в струмку. Сам стрілець би ніколи до цього не додумався, але вигляд у юнака став набагато кращий. Дивлячись тепер на це блискуче волосся, він засумував за Сюзанною, і розвіяти цей смуток не допомагала навіть пісня троянди. Сюзанна прикрашала його життя. Але зрозумів він це лише тоді, коли вона пішла назавше.

Утім, залишився Патрік, шалено талановитий, але жахливий тугодум.

Роланд показав на альбом, потім на троянду. Патрік кивнув — цю частину він зрозумів. Відтак стрілець підняв два пальці на здоровій руці й знову тицьнув у альбом. І цього разу Патрікове обличчя просвітліло. Він показав на троянду, на альбом, на Роланда і зрештою на самого себе.

— Правильно, великий хлопчику, — похвалив Роланд. — Один малюнок для тебе, другий — для мене. Гарна троянда, правда?

Патрік палко кивнув і, не гаючи часу, взявся до роботи, поки Роланд розчищав галявинку. І знову стрілець наповнив три тарілки, і знову Юк відмовився їсти. А коли Роланд зазирнув у глиб золотисто-чорних очей пухнастика, то побачив там порожнечу, втрату, і в глибині душі образився. Відмовлятися від їжі Юкові не можна було: він і так уже надто схуд. Зносився

у поході, сказав би Катберт з усмішкою. Якщо так і далі піде, то його доведеться приводити до тями нашатирем і нюхальними солями. Але перед стрільцем була не манірна дама.

— Чому ти так на мене дивишся? — сердито спитав Роланд у шалапута. — Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували! Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Юк ще якусь хвилю не відводив погляду, і Роланд зрозумів, що образив малого. Безглуздо, але правда. Шалапут підвівся і побрів геть, підібгавши карлючку хвоста. Роланд хотів було гукнути його, але то було б ще безглуздіше. Що він збирався зробити? Вибачитися перед пухнастиком-шалапутом?

Стрілець сердився, йому було ніяково — до того, як витяг Едді, Сюзанну й Джейка з Америки, він ніколи такого не відчував. До них він не відчував майже нічого, і, попри всі недоліки такого збідненого життя, по-своєму то було непогано. Принаймні не доводилося гаяти час на роздуми про те, чи слід тобі вибачитися перед твариною за те, що розмовляв з нею різким тоном, о боги.

Роланд присів навпочіпки біля троянди, нахилився до потоку заспокійливої сили її пісні й палаючого світла — здорового світла — у серединці. Та потім на нього заухкав Патрік, жестами відганяючи стрільця, щоб не затуляв натурниці. Це лише посилило відчуття розгубленості й роздратування, але стрілець мовчки відійшов. Зрештою, він сам попросив Патріка намалювати троянду, хіба ні? Якби поряд була Сюзанна, подумав він, то вони б з нею перезирнулися з веселим розумінням, як батьки через вибрики малої дитини. Та, звісно, її поряд не було. Остання з їхнього ка-тету, вона теж пішла.

— Ну що, теперка ти трояндочку ліпше видиш? — пародіюючи Детту, спитав він. Хотів піддражнити Патріка, але прозвучали його слова сердито. Сердито і втомлено.

Та Патрік ніяк не відреагував на різкі нотки в голосі стрільця. «Мабуть, і не зрозумів, що я сказав», — подумав Роланд. Німий хлопчисько сидів, схрестивши ноги й поклавши на них свій альбом. Наполовину порожня тарілка стояла, забута, збоку.

— Малювати малюй, але їсти теж не забувай, — нагадав Роланд. — Дивись мені. — Винагородою за турботу для нього був ще один неуважний кивок, тож стрілець здався. — Патріку, я ляжу подрімаю. Вечір буде довгий. — «А ніч — ще довша», — додав він подумки… але втішав себе тим самим, що й Мордред: ця ніч, найпевніше, буде остання. Він не знав, що чекало на нього в Темній вежі на краю трояндового поля, але навіть якщо йому вдасться знищити Багряного Короля, це був його останній перехід — у цьому стрілець не сумнівався. Він не вірив, що зможе піти з Кан’-Ка Но Рей, та це його влаштовувало. Він дуже втомився. І сумував, незважаючи на заспокійливу силу троянди.

Роланд з Ґілеаду затулив очі рукою і миттєво поринув у сон.

Чотири

Спав він недовго: його розбурхав Патрік, бо його розпирала дитяча нетерплячка показати перший малюнок троянди. Судячи з розташування сонця, минуло не більше десяти хвилин, чверть години щонайбільше.

Як і всі Патрікові малюнки, цей таїв у собі якусь дивовижну силу. Патрік зобразив троянду як живу, хоча малював лише олівцем і більш нічим. Та все одно Роланд волів би ще годину поспати, ніж вправлятися у поціновуванні мистецтва. Проте він схвально кивнув, бо поклявся собі більше не бурчати в присутності такої прекрасної квітки, і Патрік радісно всміхнувся, задоволений навіть з такої дещиці. Він перевернув аркуш і заходився знову малювати троянду. По картинці для кожного з них, як Роланд і просив.