Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Саме тут ми маємо до нього приєднатися (проникнути в нього), хоча як нам визначити виграшні позиції Роландової душі в таку мить, як ця, коли єдина мета всього його життя нарешті з’явилася в полі зору, — це вже понад творчі сили вашого покірного слуги, цієї жалюгідної подоби оповідача. Деякі миттєвості неможливо уявити.
Вибравшись на пагорб, Роланд швидко роззирнувся навколо. Не тому, що очікував неприємностей. Просто ця звичка стала вже невід’ємною частиною його самого. «Завжди визначайте свої виграшні позиції», — навчав їх Корт, втовкмачував їм у голови ще з тих часів, коли вони були зовсім малі. Стрілець озирнувся вниз на дорогу. Везти по ній візок, оминаючи троянди, щоб їх не розчавити ставало дедалі важче, але досі Роландові це вдавалося.
«Тобі здалося, ніби ти бачив, — виправив себе подумки Роланд, усе ще не відводячи погляду від дороги. — Можливо, то одна з тих дивних руїн, які віднедавна стали траплятися нам на шляху».
Але вже тоді Роланд розумів, що це не так. Те, що він бачив, стояло не збоку від дороги до Вежі, а просто попереду.
Він знову повернув голову, чуючи, як тріщать, наче незмащені дверні петлі, у шиї суглоби, і там, за багато миль звідти, але вже на обрії, височіла верхівка Темної вежі. Те, що являлося йому в тисячі снів, тепер він бачив на власні очі. За шістдесят чи вісімдесят ярдів попереду дорога збігала на вищий пагорб. З одного боку, порослі плющем і жимолостю, осипалися руїни стародавнього велемовного кружала, з іншого боку росла діброва залізних дерев. А посеред ближнього обрію здіймалася до неба, затуляючи собою крихітний клаптик блакиті, чорна верхівка.
Патрік зупинився біля Роланда і питально заухкав.
— Бачиш її? — хрипким, надтріснутим від безмежного зачудування голосом спитав Роланд. І перш ніж Патрік встиг відповісти, показав на річ, яку хлопець ніс на шиї. З усіх Мордредових ґунна цінним виявився лише бінокль.
— Дай його мені, Пат.
Патрік з готовністю передав бінокль. Роланд підніс його до очей, покрутив коліщатко регулювання фокусної відстані, а відтак йому перехопило подих: він побачив верхівку Вежі, таку близьку, що, здавалося, простягни руку — й торкнешся. Яку частину Вежі було видно з-за обрію? На яку її частку він дивився? Двадцять футів? А може, навіть п’ятдесят? Цього він не знав, але бачив щонайменше три вузьких віконця, що спіраллю оповивали Вежу, і консольний еркер угорі: його різнобарв’я сліпучо сяяло в променях весняного сонця, а чорна середина наче на нього самого дивилася в бінокль, як саме Око Тодешу.
Патрік заухкав і простягнув руку, вимагаючи бінокль. Він хотів і собі подивитися, і Роланд не ремствуючи передав прилад. У нього йшла обертом голова, він почувався трохи не при собі. Йому спало на думку, що схоже відчуття — перебування неначе уві сні чи ширяння в невагомості місячного променя — навідало його за кілька тижнів до бою з Кортом. Тоді він відчув, що наближається якась грандіозна зміна, і тепер мав точнісінько таке саме відчуття.
«Онде вона, — подумав стрілець. — Он вона, моя доля, кінець мого життєвого шляху. Але моє серце ще б’ється (щоправда, трохи швидше, ніж раніш), кров ще тече у венах, і, поза сумнівом, коли я візьмуся за ручки цього окаянного візка, то в спині заниє і я випущу трохи газів. Геть нічого ж не змінилося».
Він очікував на розчарування, яке, без сумніву, віщувала ця думка — дійсність не справджувала мрій. Та розчарування не прийшло. Натомість він відчув дивну легку ясність, що наче підіймала його в повітря. Вона почалася в голові й незабаром перекинулася на м’язи. Вперше відтоді, як вони з Патріком зранку вирушили в останній перехід, думки про Юка і Сюзанну облишили його. Він почувався вільним.
Патрік опустив бінокль. Повернувся до Роланда, і на обличчі ясно читався захват. Він показав на виступ, що чорнів на горизонті, й заухкав.
— Так, — кивнув Роланд. — Коли-небудь у якому-небудь світі ти намалюєш її, а ще Лламрі, коня Артура Ельда. Я це знаю напевне, бо бачив доказ. А наразі туди ми з тобою і підемо.
Патрік знову заухкав і зробив «довге» обличчя. Стиснув скроні руками і страдницьки похитав головою вперед-назад, наче його мучив страшенний головний біль.
— Так, — сказав Роланд, — я теж боюся. Але тут нічим не зарадиш. Я мушу туди піти. А ти, Патріку, хочеш побути тут? Залишишся і почекаєш на мене? Якщо це твоє бажання, можеш лишатися.
Та Патрік одразу ж похитав головою. І на випадок, якщо Роланд не до кінця зрозумів, німий хлопець міцно ухопив стрільця за
Роланд кивнув. Навіть спробував видушити з себе усмішку.
— Так, — сказав він, — гаразд. Залишайся зі мною, скільки схочеш. Скільки тобі потрібно буде, щоб зрозуміти, що піднятися я муситиму сам.
Тепер, з кожною улоговиною і кожною верхівкою пагорба, Темна вежа дедалі ближчала. Чимраз більше вузьких віконець відкривалося погляду. На верхівці Роланд бачив два сталеві стовпи. З їхніх кінчиків неначе виходили хмари, що текли Шляхами двох уцілілих Променів, перетинаючись на небі у вигляді велетенської літери X. Гучнішали голоси, і Роланд збагнув, що виспівують вони імена світу. Імена всіх світів. Звідки йому це було відомо, стрілець не знав, але попри це, був упевнений. Він дедалі більше відчував ту легкість буття, що виповнювала його. І врешті-решт, коли вони піднялися на верхівку пагорба, на якому ліворуч від них «крокували» на північ великі кам’яні боввани (рештки їхніх облич, пофарбовані в криваво-червоний колір, сердито зиркали на подорожніх), Роланд наказав Патріку залізти у візок. Хлопець здивувався і видав цілу тираду ухкань, яку Роланд витлумачив як: «Хіба ти не втомився?»
— Так, але, попри це, мені потрібен якір. Без нього я зірвуся і помчу до Вежі, хоч і знаю, що цього робити не слід. А там, якщо моє серце не розірветься від звичайнісінького виснаження, Багряний Король легко зітне мені голову котроюсь зі своїх іграшок. Залазь, Патріку.
Художник послухався. Він їхав сидячи, згорбившись і нахилившись уперед, і притискав до очей бінокля.
За три години вони підійшли до підніжжя значно крутішого пагорба. Серце підказало стрільцеві, що цей пагорб — останній. За ним лежало поле Кан’-Ка Но Рей. На верхівці праворуч височіла невелика піраміда з каменів — чи то пак те, що від неї лишилося. Тепер вона була заввишки з тридцять футів, а довкола основи її оточували ясно-червоним кільцем троянди. Роланд узяв її собі на замітку і повільно став підніматися пагорбом, тягнучи за собою візка за ручки. Поки він вибирався на верхівку, Темна вежа показалася знову. З кожним кроком усе більша її частина з’являлася в полі зору. Роланд уже бачив балкони, обрамлені перилами по пояс. У біноклі потреби не було: повітря здавалося надприродно ясним. За стрільцевими підрахунками, до Вежі лишалося не більш ніж п’ять миль. А може, й усього три. Рівень за рівнем виростала вона віддалік, і він водночас вірив і не вірив своїм очам.
Трохи не доходячи до верхівки пагорба (напівзруйнована кам’яна піраміда височіла попереду справа, за двадцять кроків від них), Роланд зупинився і востаннє опустив ручки візка на дорогу. Кожен нерв у тілі стрільця волав про небезпеку.
— Патріку, зістрибуй.
Патрік послухався, стривожено дивлячись на стрільця і ухкаючи.
Роланд похитав головою.
— Поки що не можу сказати чому. Знаю лише, що на візку небезпечно.
Голоси співали величним хором, але повітря довкола було нерухоме. Жодна пташка не ширяла у височіні й не співала вдалині. Стада банноків залишилися на рівнинах позаду. Тільки вітер зітхав довкола і хвилювалися трави. А ще троянди кивали голівками.
Удвох вони рушили далі, і, йдучи, Роланд відчув на своїй скаліченій правій руці несміливий дотик. Він подивився на Патріка. Німий хлопчина відповів йому стривоженим поглядом і спробував усміхнутися. Роланд узяв його за руку, і так вони вийшли на верхівку пагорба.
Унизу, скільки сягало око, від обрію до обрію простиралося величезне червоне запинало. По ньому бігла дорога — запорошена біла смужка, досконало рівна, завширшки футів із двадцять. А посеред трояндового поля височіла кіптяво-сіра Вежа, достоту така, якою він бачив її у снах. Її вікна блищали на сонці. Біля підніжжя дорога розділялася, ідеально рівним колом огинала Вежу й продовжувалася на іншому боці, прямуючи, як припускав Роланд, строго на схід, а не на південний схід. Під прямим кутом від Вежі на північ і на південь (якщо стрілець не помилявся в тому, що сторони світу відновили свою непохитність) ішла ще одна дорога. Згори, напевно, Темна вежа здавалася центром криваво-червоної мішені.