Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Він залишився, бо знав, що Роланд потребуватиме його? Що в найвідповідальнішу мить, коли настане час «не загубити штанів» (цей вислів теж, звісно, належав Едді), Патрік підведе?
Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?
Бо він знав, що то був його останній день і що смерть його буде страшною?
— Я думаю, ти знав і про те, й про те. — Роланд заплющив очі, щоб краще відчувати на дотик шубку. — Мені дуже шкода, що я так з тобою розмовляв. Я б віддав усі пальці на цілій лівій руці, аби тільки можна було забрати ті слова назад. Віддав би, усі до єдиного, правду кажу.
Але в цьому світі, як і в Наріжному, час плинув лише в одному напрямку. Зробленого було не повернути. І слів назад не забрати.
Роланд думав, що в ньому вже не залишилося гніву, що вся злість до останньої краплини перегоріла, та коли відчув на шкірі поколювання й зрозумів, що воно означало, то відчув, як у душі закипає нова хвиля люті. А ще холод прокрався в його втомлені, проте досі обдаровані руки.
Патрік його малював! Сидів під тополею, ніби нічого й не сталося, неначе хоробре маленьке створіння, варте десятьох — ні, сотні! — таких, як він, не померло на цьому самому дереві, рятуючи їх обох.
«Для нього це єдиний спосіб, — тихо і м’яко промовив Сюзаннин голос у надрах його свідомості. — Це все, що в нього лишилося, бо решту того, що він мав, у нього забрали: рідний світ, маму, навіть язик і ті мізки, що в нього були. Він теж сумує, Роланде. Він теж боїться. Просто для нього це єдиний спосіб заспокоїтися».
Поза сумнівом, усе правда. Але замість вгамувати гнів, правда його лише розпалила. Роланд поклав свій револьвер на землю (тепер він виблискував між двох троянд), бо тримати його під рукою в такому настрої нічого доброго не віщувало. Звівся на ноги, з наміром дати Патрікові прочухана, якого той запам’ятає на все життя, хоча б для того, щоб самому розрядитися. У голові вже крутилися перші слова: «Що, дурне хлопчисько, приємно тобі малювати тих, хто врятував твоє нікчемне життя? Тебе це розважає?»
Він уже розтуляв рота, коли Патрік поклав олівця на землю і взяв у руку свою нову іграшку. Витирачка вже зменшилася наполовину, а інших не було — як і Роландового револьвера, маленькі рожеві грудочки забрала з собою Сюзанна, напевно, тому, що банку вона носила в кишені, а про те, щоб віддати її, не подумала, бо думки були зайняті важливішими речами. Патрік уже заніс гумку над малюнком, та потім підвів погляд — мабуть, щоб пересвідчитися, що справді хоче стерти, — і побачив стрільця, котрий стояв у сухому річищі й похмуро дивився на нього. Що Роланд сердиться, Патрік зрозумів одразу, хоча, напевно, гадки не мав чому, і його обличчя скривилося від страху та нещастя. Роланд побачив його таким, яким Дандело, певно, бачив сотні разів, і від цієї думки весь його гнів умить випарувався. Він не допустить, щоб Патрік його боявся, якщо не заради себе самого, то заради Сюзанни він цього не допустить.
Та, як виявилося, це пішло на користь і йому самому.
«Чому б тобі його не вбити? — запитав хитрющий голос, що пульсував у голові. — Якщо вже ти так піклуєшся про нього, то вбий і поклади край його стражданням. Вони з шалапутом зможуть ступити на галявину разом. І тобі, стрільцю, місце застовплять».
Роланд похитав головою і видушив з себе усмішку.
— Ні, Патріку, сину Соні, — промовив він (бо саме так у його присутності назвав хлопця робот Білл). — Ні, я був неправий… знову… Я не сваритиму тебе. Але…
Він підійшов до Патріка. Хлопець сахнувся від нього з якоюсь наче собачою запобігливою усмішкою, яка знову викликала в Роланда напад люті, але цього разу він легко придушив у собі непотрібні емоції. Патрік теж любив Юка і лише малюючи міг подолати свою печаль.
Для Роланда все це не мало зараз особливого значення.
Він простягнув руку й обережно забрав гумку з хлопцевих пальців. Не розуміючи, Патрік глянув на нього знизу вгору, потім простягнув руку долонею догори, поглядом прохаючи повернути йому чудову (і корисну) нову іграшку.
— Ні, — якнайделікатніше сказав Роланд. — Бозна-скільки років ти обходився без цієї речі, навіть не знав, що таке існує, тож до вечора вже якось без неї протримаєшся. Може статися, що тобі доведеться дещо намалювати… а потім стерти… але пізніше. Розумієш, Патріку?
Патрік не зрозумів, але щойно гумка опинилася в кишені у Роланда поряд з годинником, він неначе про неї забув і знову взявся до малювання.
— Відклади ненадовго малюнок, будь ласка, — сказав стрілець.
Патрік підкорився без жодних заперечень. Він тицьнув вказівним пальцем у візок, потім на дорогу до Вежі й питально заухкав.
— Еге ж, — кивнув Роланд. — Але спершу ми подивимося, що Мордред тримав у своїх ґунна, бо раптом там є щось корисне. А тоді поховаємо нашого друга. Патріку, ти допоможеш мені покласти Юка в землю?
Патрік погодився. Поховання тривало недовго: Юкове тільце було набагато менше за серце, що в ньому колись билося. Коли ранок уже був у розпалі, вони рушили в путь — долати останні кілька миль на тому довгому шляху, що вів до Темної вежі.
Розділ III
БАГРЯНИЙ КОРОЛЬ
І ТЕМНА ВЕЖА
І шлях, і оповідь були довгі, вам не здається? Довго тривала мандрівка, і високу ціну за неї було заплачено… та жодне велике звершення не далося легко. Довгу оповідь, як і високу Вежу, слід будувати по камінчику. Та тепер, коли неминуче наближається кінець, ви маєте як слід роздивитися он тих двох мандрівників, що йдуть нам назустріч. Старший (у нього засмагле зморшкувате обличчя, а на поясі гойдається револьвер) тягне за собою візка, який вони називають Хо Фат-ІІ. Молодший — під пахвою в нього великий альбом для малювання, що робить його схожим на учня в давні часи, — крокує поряд. Вони сходять угору довгим положистим схилом пагорба, що не надто відрізняється від сотень інших пагорбів, якими вони підіймалися. Зарослу травою й бур’янами дорогу обабіч оточують рештки кам’яної стіни, між каміння ростуть принадними купками дикі троянди. На рівнині, то тут, то там поцяткованій кущами, що лежить за руїнами стін, видно якісь дивні кам’яні споруди. Деякі мають вигляд зруйнованих замків, інші схожі на єгипетські обеліски, декілька з них вочевидь являють собою своєрідні велемовні кружала, в яких можна викликати демонів. Одна стародавня руїна колон і цоколів дуже схожа на Стоунхендж. Здається, ще мить — і в центрі того величного кола вигулькнуть друїди у плащах з каптурами і візьмуться креслити руни. Але доглядачі цих стародавніх монументів, цих попередників Великого Пам’ятника, давно пішли у небуття. Тепер лише маленькі стада банноків пасуться там, де вони колись поклонялися богам.
Але байдуже. Ми подолали такий довгий шлях не для того, щоб роздивлятися стародавні руїни. Старий стрілець, що тягне за ручки візок, — от хто нам потрібен. Ми стоїмо на верхівці пагорба й чекаємо, поки він іде нам назустріч. Він іде. І йде. Як завжди, непохитний, чоловік, який завжди вивчає мову (бодай трохи) і звичаї того краю, в якому опиняється. Водночас він із тих, хто вирівнює картини, що криво висять у номерах чужоземних готелів. Він дуже змінився за цей час, та тільки не в цьому. Він вибирається на верхівку пагорба, він уже так близько, що ми відчуваємо кислий запах його поту. Він роззирається навколо — машинально кидає швидкий погляд спершу поперед себе, потім в обидва боки, як завжди, коли піднімається на будь-який пагорб («Завжди визначайте свої виграшні позиції» — так учив їх Корт, і останній з його учнів не забув цього правила). Він без особливої цікавості дивиться вгору, опускає погляд униз… і зупиняється. Якусь хвилю порозглядавши розбите й заросле бур’янами дорожнє покриття, він знову підводить погляд, але тепер уже повільніше. Набагато повільніше. Неначе боячись того, що, як йому здалося, побачив.