Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Нарешті — хоч Флагерті здавалося, що минула прірва часу, та насправді спливло секунд із тридцять, не більше — снайпери відкрили вогонь. І майже відразу, на очах у Флагерті, дракон побляк і перетворився на перетриманий негатив кіноплівки.
— Хлопці, в один поцілили! — закричав Ламла голосом, що, на лихо, дуже нагадував овечий. — Поливайте їх вогнем! Поливайте, заради любові ваших батьків!
У половини його команди тих батьків ніколи й не було, похмуро подумав Флагерті. Тут виразно пролунав звук розбитого скла, і дракон закляк на місці, а разом з ним застигли й хмари полум’я, що не встигли вивергнутися з рота, ніздрів та зябер на боках лускатого горла.
Збадьорившись, стрільці заходилися стріляти швидше, і за кілька секунд галявини та застиглого дракона не стало. Там, де вони були, залишився коридор з кахляними стінами й слідами на запилюженій підлозі, що їх залишили ті, хто пройшов перед тим. На обох стінах зяяли отвори з розбитими проекторами.
— Чудово! — заволав Флагерті, нагородивши Ламлу схвальним кивком. — Тепер ми побіжимо за малим, швидко побіжимо, і впіймаємо його, і повернемо його голову на палі! Ви зо мною?
Загін вибухнув ревом згоди, і гучніше за всіх кричав Ламла, чиї очі горіли таким самим злостивим жовтогарячим полум’ям, як і подих дракона.
— Що ж, добре! — Флагерті рушив першим, горлаючи пісню, яку впізнав би будь-який морський піхотинець: — Байдуже, що ти біжиш…
— БАЙДУЖЕ, ЩО ТИ БІЖИШ! — голосно підхопили вони, пробігаючи по четверо ту ділянку, де не так давно були Джейкові джунглі. Під їхніми ногами хрускотіло бите скло.
— Бо від нас ти не втечеш!
— БО ВІД НАС ТИ НЕ ВТЕЧЕШ!
— Можеш бігти хоч до Каїна чи в Лад…
— МОЖЕШ БІГТИ ХОЧ ДО КАЇНА ЧИ В ЛАД!
— Ми відірвем тобі яйця і запхаєм тобі в зад!
Вони повторили за ним, і Флагерті ще трохи наддав ходи.
Джейк знову почув їхнє наближення, кам-кам-комала. Почув їхні обіцянки відірвати йому яйця та запхати їх йому в задній прохід.
«Хвальки самовпевнені», — подумав він, та все одно спробував прискоритися. І стривожився, збагнувши, що йому це не під силу. Обмін свідомостями з Юком висотав з нього забагато си…
Ні.
Роланд навчав його, що самообман — то не що інше, як замаскована пиха, потурання собі, з яким слід боротися. Джейк сумлінно дотримався цієї поради, і довелося визнати, що ситуацію вже більше не пояснити самою лише втомою. Гострий біль у його боку тепер іклами впивався глибоко, аж під пахви. Джейк знав, що трохи відірвався від переслідувачів, але з ритмічного співу розумів, що вони надолужують згаяне, швидко скорочуючи цю відстань. Невдовзі вони знову стрілятимуть у них з Юком і, незважаючи на те, що на бігу поцілити в рухому мішень збіса важко, комусь одному цілком може пощастити.
Аж ось він побачив, що попереду щось перегороджує коридор. Двері. Наближаючись до них, Джейк дозволив собі подумати: а що, як на тому боці немає Сюзанни? Чи якщо вона там, але не знає, як йому допомогти?
Що ж, вони з Юком мужньо зустріли б ворога, та й по всьому. Цього разу без прикриття, не маючи змоги імітувати Фермопільський прохід, але він кидав би тарілки й стинав голови, аж доки супротивники його не здолали.
Себто якби в цьому була потреба.
Хтозна, може, її й не буде.
Джейк щодуху помчав до дверей. Від частого дихання повітря в горлі здавалося нестерпно гарячим, майже палючим. «Добре, — подумав хлопчик. — Все одно я не подужав би швидше бігти».
Першим на місці опинився Юк. Він поклав передні лапи на дерево привидів і подивився вгору, неначе читаючи слова, вибиті на дверях, і повідомлення, що блимало під ними. Потім перевів погляд на Джейка, що саме підоспів, важко дихаючи й притискаючи руку до підпахви. Позосталі тарілки голосно бряжчали в сумці.
Джейк поторсав ручку, але радше для проформи. Коли прохолодний метал у його руці не повернувся, хлопчик не повторив спроби, а просто загупав кулаками в дерево.
— Сюзанно! — закричав він. — Якщо ти там, впусти мене!
«Краще я вискубу собі всю борідку до останньої волосини», — пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії — це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».
За дверима панувала гробова тиша. За спиною в Джейка посіпаки Багряного Короля виспівували вже значно ближче.
— Сюзанно! — тепер уже заволав він. І цього разу так і не почувши відповіді, розвернувся, став спиною до дверей (чи ж не підозрював він завжди, що так скінчить, спиною до замкнених дверей?) і взяв по Орізі в кожну руку. Юк стояв у нього під ногами, його шерсть була настовбурчена, а оксамитово-м’яка шкіра на носі наморщилася, і показалися гострі зуби.
Джейк схрестив руки перед грудьми, стаючи в «бойову готовність».
— Підходьте, виродки, — промовив він. — Я вам покажу. За Ґілеад і Ельда. За Роланда, сина Стівена. За мене і Юка.
Він так нестямно зосередився на тому, аби померти гідно, аби забрати з собою на той світ щонайменше одного з ворогів (особливо його цікавив той тип, який повідомив йому, що панотця ззіли на обід), а якщо випаде оказія, то й більше, що попервах не зрозумів, що голос, який він чув, лунає не в його голові, а з-за дверей.
— Джейк! Сонечко, це справді ти?
Його очі розширилися. Ох, будь ласка, тільки б це не виявилося якимось фокусом. Якщо так, то іншого в його житті просто не буде, Джейк це розумів.
— Сюзанно, вони йдуть! Ти знаєш, як…
— Так! Пароль має бути «часит», ти чуєш мене? Якщо Найджел правий, це слово — ча…
Джейк не дожидався, поки вона повторить сказане. Бо вже бачив, як переслідувачі щодуху мчать до нього. Дехто з них потрясав зброєю і стріляв у повітря.
— Часит! — закричав він. — Часит, за Вежу! Відчиняйся! Ну ж бо, відчиняйся, сволото!
Двері між Нью-Йорком і Федіком клацнули й відчинилися за спиною, що спиралася на них. Забачивши це, Флагерті, котрий вів загін нападників, прокричав найтяжчу в своєму словниковому запасі лайку та вистрелив один раз. Стрільцем він був хорошим і всю силу своєї чималої волі вклав у ту кулю, скеровуючи її на мішень. Поза сумнівом, вона б влучила Джейкові в чоло понад лівим оком, увійшла б у мозок та обірвала його життя, якби тієї ж миті міцна рука з шоколадною шкірою не вхопила хлопчика за комір і не втягнула до себе під пронизливий свист, що безупинно лунає між рівнями Вежі. Тож куля вжикнула повз чоло, замість втрапити у нього.