Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Джон Каллем широко розплющеними очима подивився на хрестик і перевів погляд на стрільця.
— Це що таке? Якийсь диктофон? Диктофон, га?
— Це сіґул, — терпляче пояснив стрілець. — Він може допомогти тобі з Мозесом Карвером, якщо він виявиться, як каже Едді, «віслюком упертим». — Стрілець злегка всміхнувся. Цей вираз був йому до вподоби. Він його розумів. — Начепи на себе.
Але Каллем не одразу взяв хрестика. Вперше за весь час їхнього знайомства (включно з тим, коли їх поливали кулями в універсальному магазині) він здавався вибитим з колії.
— Це магія? — спитав він.
Роланд роздратовано знизав плечима, наче хотів дати Джону зрозуміти, що це слово в їхній ситуації не дасть їм жодної користі, і просто повторив:
— Начепи його.
Обережно, немов боячись, що хрестик тітоньки Таліти може раптом розжаритися й лишити на його шкірі глибокий опік, Джон Каллем зробив те, про що його просили. Потім нахилив голову, щоб подивитися на нього (на мить видовжене обличчя янкі набуло смішного бюргерського подвійного підборіддя), а потім сховав собі за пазуху.
— Боже мій, — повторив він дуже тихо.
Розуміючи, що зараз говорить те саме, що колись казали йому, Едді Дін промовив:
— Повтори свій урок до кінця, Джоне з Іст-Стоунгема, і будь щирим.
Того ранку Каллем встав з ліжка звичайним сільським сторожем літніх будиночків, одним зі скромних і непомітних трудівників цього світу. А ввечері мав лягти спати, обтяжений можливістю стати однією з найвпливовіших персон у світі, справжнім принцом Землі. Якщо його й лякала така перспектива, то він нічим не виказував свого страху. А може, до нього ще просто не дійшло.
Утім, Едді так не думав. Цього чоловіка поставило на їхньому шляху ка, і він був мудрий і хоробрий. Якби Едді зараз опинився на місці Волтера (чи Флеґґа, як часом називав себе сам Волтер), він би, напевно, здригнувся від ляку.
— Отже, — сказав Джон, — вам по цимбалах, хто очолює компанію, але ви хочете, щоб «Тет» поглинув «Голмс», бо віднині її робота не матиме нічого спільного з виготовленням зубної пасти й коронок для зубів, хоча так і має якийсь час виглядати, для прикриття.
— А що…
Закінчити питання Едді не встиг — Джон підняв вузлувату руку, щоб його перебити. Едді спробував уявити, як ця рука тримає калькулятор «Тексас Інструментс», і йому це досить легко вдалося. Дивина.
— Дай мені сказати, юначе, і я скажу.
Едді відкинувся на спинку стільця й провів рукою по губах, наче закривав їх на змійку.
— Оберігати троянду — це по-перше. Оберігати писаку — це по-друге. Але поза тим ми з цим Діпно і тим третім, Карвером, повинні створити одну з найпотужніших у світі корпорацій. Ми торгуватимемо нерухомістю, ми працюватимемо з… е-е… — Він знову видобув потертого зеленого нотатника, швидко звірився з ним і сховав. — Ми працюватимемо з «розробниками програмного забезпечення», не знаю, хто то такі, але вони створять технологію наступного покоління. Ми маємо запам’ятати три слова. — Тут він швидко випалив слова, завчені напам’ять: — Майкрософт. Мікрочипи. Інтел. І не має значення, наскільки великі ми виростем… чи наскільки швидко… головними для нас насправді будуть лише три завдання: захищати троянду, захищати Стівена Кінга й за всякої нагоди сипати сіль на хвіст двом іншим хвірмам. Одна зветься «Сомбра». Друга… — Джон трохи завагався, але пауза була майже непомітна. — Друга — «Північний центр позитроніки». Судячи з того, що я від вас почув, «Сомбру» більше цікавить нерухомість. А «Позитроніку»… ну, наука і електроприлади, це навіть мені ясно. Якщо «Сомбра» схоче відхопити шмат землі, «Тет» спробує дістати його першим. Якщо «Північному центру» забажається патент, ми маємо отримати його першими чи принаймні перешкодити їм. Зробити так, щоб його отримала третя сторона, якщо вже на те пішло.
Едді схвально кивнув. Старий сам до цього допетрав, він йому такої вказівки щодо патентів не давав.
— Ми три беззубі мушкетери, старі пердуни апокаліпсису, які мають всіляко, не гребуючи ніякими засобами, заважати тим двом хвірмам здобути бажане. Брудні методи лише вітаються. — Джон широко всміхнувся. — У Гарварській школі бізнесу я не вчився, але врізати комусь по яйцях зможу і без науки.
— Добре, — підводячись, резюмував Роланд. — Гадаю, час нам уже…
Едді підніс руку, зупиняючи його. Так, він хотів якнайшвидше опинитися там, де були Сюзанна та Джейк, не міг дочекатися, коли пригорне до себе кохану і вкриє її обличчя цілунками. Здавалося, ціла вічність минула відтоді, як він бачив її востаннє на Східному шляху в Кальї Брин Стерджис. І все ж таки він не міг отак просто піти, як Роланд, котрому люди підкорювалися все життя і котрий звик сприймати відданість до смерті як належне навіть від незнайомих. Але Едді бачив перед собою не ще одне знаряддя, а незалежного янкі, тверезо мислячого і розумного, як чорт… але застарого, щоб виконати їхнє прохання. До речі, про застарих, як бути з Аароном Діпно, пацієнтом хіміотерапії?
— Мій друг хоче якнайшвидше вирушати, та й я теж, — сказав Едді. — У нас ще довга дорога попереду.
— Я знаю. Це в тебе на обличчі, синку. Як шрам.
Ця думка: що обов’язок і ка можуть лишити на обличчі в людини відбиток, і комусь він здасться окрасою, а комусь — каліцтвом, — викликала в Едді захват. Надворі гуркотів грім і спалахували блискавки.
— Але чому ти погодився? — спитав Едді. — Мені потрібно це знати. Чому без питань береш на себе обов’язок від людей, з якими щойно познайомився?
Джон поринув у задуму. Він торкнувся хрестика, який тепер носитиме аж до самої своєї смерті 1989 року, хрестика, подарованого Роланду старенькою в усіма забутому містечку. Так само він торкатиметься його в прийдешні роки, розмірковуючи перед ухвалою якогось важливого рішення (найважливішим з них, напевно, буде припинити співпрацю «Тета» з IBM, компанією, яка виявлятиме дедалі більше бажання вести бізнес з «Північним центром позитроніки») чи готуючись до якоїсь секретної операції (наприклад, бомбардування офісу «Сомбра Ентерпрайзез» у Нью-Делі, за рік до своєї смерті). Хрест заговорив до Мозеса Карвера і ніколи більше не оживав у присутності Каллема, скільки б він на нього не дмухав, але іноді, вже засинаючи, він стискатиме хрестик у руці й думатиме: «Це сіґул. Сіґул, дорогенький. Щось із іншого світу».
Якщо він і шкодуватиме про щось ближче до завершення свого земного шляху (окрім деяких справді брудних трюків, що коштували життя не одній людині), то тільки про те, що не мав шансу відвідати інший світ, до якого зазирнув одним оком буремного вечора на Черепаховій алеї у Ловеллі. Вряди-годи Роландів сіґул навіював йому сни про поле, вкрите трояндами, й чорну, мов закіптюжену, вежу. Коли-не-коли його відвідували страхітливі видіння про два багряні ока, що пливли в повітрі без жодного тіла й без перестанку вдивлялися у виднокрай. Іноді вві сні він чув, як якийсь чоловік без угаву сурмить у ріг. Після них він пробуджувався в сльозах — від прагнення, утрати й любові. Він прокидався, стискаючи в руці хрестика, й думав: «Я відкинув Дискордію і не шкодую про це; я плював у безтілесні очі Багряного Короля і тішився; я зв’язав свою долю з ка-тетом стрільця й Білістю та ніколи не сумнівався, чи правильно це».
Утім, попри все це, він шкодував, що не вийшов, бодай один-єдиний раз, у той, інший світ, що чекав за дверима.
Тепер же він сказав:
— Ви, хлопці, робите все правильно. Точніше тут і не скажеш. Я вам вірю. — Він завагався. — І вірю у вас. Я бачу, що все це правда, у вас в очах.
Едді вже подумав, що Каллем сказав усе, але раптом Джон вишкірився, як хлопчисько.
— А ще, по-моєму, ви пропонуєте ключі до якоїсь здоровецької машини. Хто б відмовився її завести й подивитися, як вона працює?