Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:
— Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?
Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»
— Ну добре, добре, — примирливо сказав Едді. — Така в мене звичка. Не треба так дивитися.
— Яка звичка, Едді?
Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося.
— Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, — сказав Едді.
— І якою буде відповідь цього разу?
— Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?
— Був фельдмаршалом, — підтвердив Роланд, — але тепер на сцені з’явився новий гравець. — Він зиркнув на робота. — Найджеле, ти потрібен.
Найджел опустив руки й підвів голову.
— Чим можу служити?
— Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?
— Ручки, олівці й крейда — в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.
— Видобувальна палата, — задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. — Так ви її звете?
— Так, сей. — А потім майже несміливо: — Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?
— Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?
— Сей, я певен, що не знаю, — сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. — Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.
— Принеси мені олівець і шмат крейди.
— Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. — Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.
Та Роланд лише повторив:
— Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.
Найджел пішов виконувати наказ.
— Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, — сказала Сюзанна.
— Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.
Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка — покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга — ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна — напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.
«Це там вони мене змінили», — повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось
«Так, — подумала вона. — Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».
І вона здригнулася.
— Роланде, Мордред хоче вбити тебе, — сказала вона. — В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.
— Так, — кивнув Роланд, — і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я щодалі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.
— Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? — спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. — Підемо, правда ж?
— Думаю, так, — відповів Роланд. — Лe Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.
— Хай буде так, — сказав Едді. — На Бога, хай буде й так.
— Еге ж, — погодився Роланд. — Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…
— Покласти край тому, що вони роблять, — наш обов’язок, — закінчив за нього Едді.
Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.
— Так, — сказав він. — Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.
Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, — приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.
— Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, — сказав він, — але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.
Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.
— Федік, — сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. — А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. — Він передав їй свою крейду в футлярі.