Темна вода
Шрифт:
До того ж Віталій Мельник ніколи не зловживав своїми стосунками. А Олексій Скрипник, у свою чергу, знав — без нагальної потреби кум його напружувати не стане. Словом, теперішній міліцейський чиновник і колишній міліцейський опер розуміли один одного завжди, зрозуміли і тепер. Тому отримання відповіді на свій запит було для Мельника лише справою часу.
Поки що, поснідавши „Мівіною” і рибними консервами, він поїхав у Козуби. Уже перед самим виїздом вирішив дотримуватися правил гри. Адже зараз він — формально підлеглий Обухівського. Значить, треба поставити його до відома про потребу на кілька годин відлучитися. Начальнику бази за великим рахунком пересування охоронця в часі та
Та поїздка в Козуби нічого нового не дала.
Вдова Григорія Коцюби саме готувалася відбувати дев’ять днів, тому говорила без особливої охоти. Хоча й не поцікавилася, для чого людині, яку вона знати н знає, раптом знадобилося дізнатися щось про її трагічно загиблого чоловіка. Видно, вона звикла розповідати про Коцюбу купі незнайомих людей, схожих на міське начальство як зовні, так і за манерою триматися. Мельник на начальство схожий не був, та хто знає — може, те саме начальство його послало...
Вона нічим не відрізнялася від більшості сільських жінок, котрі вже в тридцять років можуть виглядати на всі сорок, у сорок — на всі п’ятдесят, і чим далі, тим важче дати їм їхні справжні роки. Город, базар, кілька вечірніх серіалів — і спати поруч із чоловіком, від якого вже традиційно смердить або щойно випитим самогоном, або вчорашнім перегаром. Ще треба передати дітям продуктів у місто. Для чого їм купляти картоплю, капусту, цибулю, моркву та сало, коли в матері все це безкоштовно... Головне — такі жінки можуть дожити якщо не до ста, то до дев’яноста років — це точно.
Мельник від удови Коцюби дізнався про самого Коцюбу дуже мало. Хоча б через те, що нічим особливим земне життя трагічно загиблого сільського дядька не вирізнялося. Ні з ким не сварився, навіть коли випивав добряче. За межі рідних Козубів вибирався не часто. Подружжя Коцюб лише один раз, десь за два місяці після весілля, поїхали на Чорне море. Тепер, правда, до райцентру на базар почали вчащати. Життя таке почалося: не винесеш свою городину на продаж сам, іншим способом не заробиш. Ну, ще кілька разів на рік до Чернігова їздили, до родичів та взагалі — по сімейних справах.
Правда, риба родину дуже виручала. Особливо коли доньки вчитися почали. Гроші треба, от Грицько і насобачився чужі сітки потрошити. Про це вдова говорила, наче про щось буденне. Ніби її покійний чоловік офіційно оформився на цю роботу і тепер регулярно на неї ходить, причому тримається за місце всіма кінцівками і навіть зубами. Чи виникали довкола цього проблеми? А які? Грицько знав, хто з своїх де рибалить, на чужих він плювати хотів.
Тепер, виходить, нема кому рибу в хату приносити і на базарі продавати. Годувальника родина втратила.
Про нечисту силу в Тихому Затоні вдова Коцюби нічого не чула. І не знає, хто міг би щось про це сказати. Так само не знає жінка, вірить вона в нечисту силу чи ні. Майже так само пройшла розмова зі вдовою ще одного загиблого — Василя Мироненка. Тут, правда, син родину годував — малий підприємець, тримав свою пилораму, дурницями голову не забивав. Через те родинний бюджет Мироненків не залежав напряму від риби, яку приносив з річки Василь.
Ще їм не подобалася історія з вириванням із свіжої могили Василевого трупа. Міліції якась дурня в голову стукнула — почали в могилах копатися. Це ані вдова, ані син, ані невістка загиблого обговорювати невідомо з ким не збиралися.
Про нечисту силу так само нічого не знають. Жінка ляпнула спересердя: вся нечисть у сільмазі сидить, і звати цю всю нечисть Галка Штанько. Ось у кого не язик — помело брудне!
Завідувачка
Де живе? Вона, Галка, вже задовбалася всім дорогу показувати. До нього часто з різних газет приїздять, навіть обласне телебачення було. І всі — прямою дорогою в сільмаг, наче вона, Галина Петрівна Штанько, тут довідковим бюро працює, а не магазином завідує. А ті, що могилу Мироненка копали, так само дядька Івана шукали. Здається, на Тихий Затон із ним для чогось їздили.
Бурчала вона так, для порядку. Все одно пояснила молодому-інтересному, куди і як їхати треба. Тільки вдома дядька Івана Мельник не застав. Сусідка сказала — поїхав до сина в Чернігів, онука провідати. Повернеться хіба завтра після обіду.
Хай буде так. Більше Мельнику в Козубах шукати нема кого.
Кум спрацював оперативно.
Уже близько третьої дня Скрипник озвався на мобільник Віталія. Той саме прогулювався по пляжу, вдаючи, що стежить за порядком, через те мусив відійти подалі від людей, у затінок, аби говорити вільно. Правда, йому довелося більше слухати і запам’ятовувати.
Власне, оперативність, з якою Скрипник отримав інформацію на підозрюваного, пояснювалася дуже просто: той, кого називали Лютим, справді був давнім „клієнтом” як міського, так і обласного карного розшуку. Не дивлячись на те, що станом на сьогоднішній день йому виповнилося лише повних сімнадцять років. Шульга не стикався з Лютим лише через те, що працював в „убійному” відділі. А Лютого кілька разів притягували за крадіжки, пограбування і нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості.
Прізвище його — Лютик, звати Юрій Миколайович. Народився і виріс у Чернігові, на легендарній в середовищі чернігівських малолітніх злочинців вулиці імені Рокосовського. Там же у десять років разом із гуртом старших хлопців уперше попав під кримінал — пацани залазили в якійсь офіс, а його, наймолодшого, поставили на шухері. Ясно, що тоді обмежилися профілактичною розмовою з батьками. Ті, хто втягнув малолітнього в злочин, так само тоді на зону не пішли, отримали умовні терміни. Та вже через чотири роки Юра Лютик, тоді вже — Лютий, сам попався на спробі обікрасти приватну квартиру. Засипався на дурниці — у кватирці застряв, із відеоплейєром у руках. Ніяк не міг приміритися, як зручніше вилізти, тут як раз господарі повернулися. Лютий уже тоді вважався повноцінним „важким підлітком”, та суд урахував його вік — присудив два роки умовно. Але протягом наступних семи місяців він обікрав ще три квартири. Тому, коли на четвертій знову попався, суд уже не ліберальничав. Лютий поїхав у Прилуки на знамениту тамтешню зону — „малолітку”, та свого не досидів, через два роки якимось чином його випустили по амністії.