Темна вода
Шрифт:
Відповідь Мельник знайшов дуже швидко. Трошки далі, фактично за територією бази, примостився звичайнісінький вагончик. У таких, як правило, живуть будівельники чи вахтовики. На зеленій стіні вагончика білою фарбою було старанно виписано великими буквами, так, аби можна здалеку прочитати:
ПРОДУКТИ. НАПІТКИ. МОРОЖЕНО
Відчинені двері гостинно запрошували зайти. Біля них навіть кучкувалися мужики, тримаючи руках пластикові літрові пляшки з пивом. Мельник пройшов повз них, подолав три сходинки, ступив усередину.
Задуха всередині стояла сильніша, ніж надворі. Вірніше, не спека — задуха. Сонце вже
На поличках за спиною продавщиці стояли товари першої необхідності: чіпси, солоні горішки, бульйонні кубики, „Мівіна”, жуйка, льодяники-шипучки, рибні та м’ясні консерви, горілка, коньяк, пиво, мінералка та лимонад. Із голоду та спраги, принаймні, не помреш.
Молодиця подивилася на Мельника байдужим поглядом і запитала:
— Ну?
— Що — „ну”?
— Ну — значить, слухаю вас, — вона вимовляла „л” м’яко, як це часто роблять по селах, до того ж трошки гугнявила. Підійшовши ближче, Шульга і з такої відстані не міг точно визначити, скільки їй повних років.
— Та я поки що подивитися зайшов.
— Телевізор дивитися треба, — відрубала продавщиця, але в погляді майнуло зацікавлення. Видно, так вона дивиться на всіх, хто заходить до неї вперше.
— У мене нема, — не знайшов іншої відповіді Мельник.
— Так і в мене тута нема! — розвела руками вона. — Дивитися нічого, отак.
Поки Віталій думав, що сказати, всередину зайшли двоє міцно засмаглих хлопців років по тридцять, у самих лише плавках і панамках. Трохи відсторонивши Мельника, вони розташувалися біля прилавку, наче в себе вдома.
— Людочко, ми знову прийшли, — повідомив один.
— Ага, це ми знову, — вставив інший. При цьому обидва синхронно реготнули. Могутня Люда перевела байдужий погляд із одного на другого.
— Ну?
— Так той... ще по чашечці б нам.
— Точно? — перепитала Люда.
— Заочно! — той, котрий стояв ближче, знову реготнув.
Молодиця не звернула уваги на його репліку, мовчки простягнула руку, прочинила дверцята холодильника, видобула з його надр почату пляшку горілки. Тим часом хлопці вже озброїлися порцеляновими чайними чашками з відбитими вушками, що притулилися с краю прилавка. Люда передала пляшку їм. Один швидко розлив, міряючи на око, а швидше за все — на „буль-буль”, вони миттю перехилили вміст чашок, видихнули. Тільки тепер Мельник помітив — один із приятелів тримав у руці невеличке яблуко. Хлопці по черзі гризнули, повернули пляшку Люді і вийшли, не озираючись і коротко подякувавши. Молодиця повернула пляшку назад і знову запитально глипнула на Віталія.
— Так що?
— Гм... А це всім можна?
— Можна, — кивнула вона.
— Тоді давайте для першого разу сто грамів того ж самого.
— Розливу нема, — почулося у відповідь. — На „Аврорі”.
— На якій „Аврорі”?
— Там, на пляжі. Не були?
— Взагалі я щойно приїхав... А ось тут люди щойно...
— То їхня. Купляють тута, я в холодильник ставлю. Це вони так від жінок ховаються. В мене таких клієнтів повно. Чого — я до десятої вечора, встигають усе. Наче не п’ють — а цілий день п’яні.
— Знаєте що, Людочко, ви мене спокусили, — Мельник витягнув із кишені шортів купюру. — Нате вам, і здачі не давайте. Я, вважайте, у вас на всі купив горілки і ще, може, пляшку коньяку. Вистачить?
— Та хвате наче, — молодиця покрутила в руці купюру.
— Значить, давайте я соточку зараз потягну, а решту ви поставте в холодильник. Ми ж домовилися. Ви не забудете?
— Тю на вас, мужчина... Мені вона треба, вашая водка...
Думка запастися алкоголем прийшла спонтанно. Але зараз Мельник вже не шкодував, що затарився. Був би алкоголь, а де і з ким його випити, завжди знайдеться. Цілком можливо, сьогодні ввечері він візьме якусь пляшку і сходить до Обухівського налагоджувати контакти.
Так, у всякому разі, повинно бути простіше.
На пляжі, як і очікував Мельник, у таку шалену спеку ніде було не те що примоститися — ногою ступити.
Максимально, наскільки дозволяли правила пристойності, оголені людські тіла вкривали собою всю прибережну ділянку. Вода на цей час уже трохи спала, звільнивши, таким чином, ще трохи місця для пляжників. Біля самої води гасали з вереском діти. І, здається, дорослі заздрили їм — ці точно можуть поки що бігати повністю голими, не дотримуючись тих умовностей, з якими можуть рахуватися старші. Практично всі пляжниці лежали на животах, блаженно заплющивши очі, розстебнувши бретельки купальників на спинах і спустивши їх до самих плечей. Це вся відвертість, яку тут могли собі жінки.
Мужики тягнули пиво, грали в карти, хрумкотіли чіпсами і ліниво переговорювалися. Час від часу вони піднімалися, аби зайти в воду. Це, до речі, теж виявилося практично неможливим — у річці бовталося чи не більше людей, ніж засмагало на березі. Постоявши хвилин десять, Мельник запідозрив: ті, хто розлігся на пляжі, не дуже хочуть підводитися, а ті, хто купається, не прагнуть виходити з води.
Дитячий вереск змішувався із захопленим реготом дорослих. Біля самої води хтось завбачливо поставив металеву дитячу гірку із довгим спуском, нижній край якого занурювався в воду. Із бажаючих ковзнути з неї в воду утворилася величенька черга. Тут дорослі явно витісняли дітей, хоча ті теж рвалися на цей атракціон. Чоловіки ковзали мовчки, лише голосно відфоркувалися, виринувши з води. Жінки вищали, реготали і навіть матюкалися, переповнені емоціями. Але якщо вони традиційно ковзали на задах, мужики експериментували — лягали на гірку животом, сідали задом наперед, умощувалися горілиць і мчали на спині головою вперед.
До всього цього домішувалася музика, яка линула з матюгальника, причепленого на спеціально для цього діла стовпі, вкопаному збоку від проходу, що вів із території бази на пляж. Тут, як зрозумів Мельник, дуже добре брало київські FM — станції. В даний момент горлало „Наше радіо”.
Пройшовшись очима по пляжу, Віталій спробував вирахувати серед чоловіків у плавках рятувальників. Ніхто з відпочиваючих не звертав надто пильної уваги на те, що робиться в воді і біля неї. Спеціального місця для рятувальників тут теж не було обладнано. Зате знайшлася відповідь іще на одне запитання — Мельник дізнався, про яку „Аврору” говорила йому продавщиця Люда.