Темна вода
Шрифт:
— Значить, повертаючись до наших справ, у всьому ви праві. Логіка є в кожному вашому слові. Але є речі, — знову пауза, — є, знаєте, такі речі, які не піддаються жодному логічному поясненню. Тому я не поспішаю вимагати офіційного розслідування. Про висновки експертиз правоохоронні органи не знають. Я дізнавався — при бажанні документи завжди можна пустити в діло. Тут інше... Розумієте... хоча, гм, це важко зрозуміти нормальним осудним людям... Ви тут сказали, що я знаю місце, де все це сталося. Справа в ньому — в цьому самому місці. В Тихому Затоні, будь він проклятий... Власне, ходять такі чутки, що це місце справді прокляте. Погане місце.
— Можна якось більш чітко висловлюватися?
— Куди вже чіткіше! Люди кажуть, що в Тихому
Тепер настала черга Мельника помовчати, переварюючи сказане.
— Чому ви вирішили, що я з вас сміятися не почну і повірю всьому, що ви мені зараз скажете?
— Дуже просто: бо я вам гроші пропоную за те, аби ви розібралися, що до чого. Можете сміятися, але сам із собою, перед дзеркалом удома. Можете вважати мене придурком, якому нема куди бабло дівати. Головне — аби робота робилася по можливості швидко. У стосунках із міліцією я собі цього дозволити не можу.
Мельник знову помовчав.
— Щось не так? — поцікавився Заруба.
— Скільком таким, як я, ви вже пропонували цю роботу?
— Ви хочете знати, хто вже відмовився?
— Ага.
— Нічого не вийде. Ви — перший, і, сподіваюся, єдиний на сьогодні кандидат. Я навів певні довідки і багато передумав, перш ніж з усіх запропонованих кандидатур зупинитися саме на вашій.
— Дякую, звичайно, за довіру... Тільки цікаво, чим вона викликана?
— Дуже просто, — Заруба налив по другій. — Я зібрав про вас багато відгуків і характеристик. Різних. Позитивних і не дуже. Так завжди буває, коли шукаєш відомості про неоднозначну людину. З усіх мені одна сподобалася. Один із ваших колег сказав: „Віталик Мельник міг би далеко піти, тільки ж він такий, що і чорта не боїться. Коли йому чого треба — напролом пре. У нас таких не люблять”. Враховуючи те, чим я пропоную вам займатися, без людини, яка не боїться чорта, мені не обійтися.
4. Правила гри
Якійсь час співрозмовники дивилися один на одного. Нарешті Мельник випив свій коньяк, закурив, підсунув стільця ближче до столу, сперся на його поверхню ліктями, як любив робити в своєму кабінеті, і заговорив тоном, яким він звичайно опитував потерпілих:
— Давайте по порядку. Чому ви вирішили, що тут втрутилася нечиста сила? Бо я в чортів не вірю, чорт у людях сидить...
— Про чорта я так, фігурально висловився. Насправді йдеться про іншу нечисть. Потоплеників, які воскресають. Русалок, водяників, що там ще може водитися в річках.
— Ви самі вірите в те, що зараз говорите?
— Не знаю. Зерно сумніву в мені зародив один тамтешній абориген, котрий нас до затону проводжав. Самі б ми через ліс дорогу не нашли. Він казав — можна водою пропливти, тільки після всього не хоче ризикувати.
— Після чого?
— Ну, після всіх цих історій з рибалками. Провідник не надто балакучим виявився. Лише товк усю дорогу якісь загальні речі. Мовляв, давно Тихий Затон нехорошим місцем вважається, там кількасот років нечисть усяка живе. Тільки переважно вона не показується на люди. Треба, аби щось сталося таке, від чого сили зла пробудяться і почнуть свою чорну справу робити.
— Погодьтеся, це якось так звучить...
— Погоджуюся, — перебив Мельника Заруба, випив коньяк, почав крутити келишок у пальцях — так мусульмани перебирають чотки. — Я сам це сприймав за маячню, аж поки ми на місце не приїхали. А місце, я вам скажу, не з приємних. Якось там так дерева повиростали... Чи, може, ми в такий час приїхали, коли сонце майже зовсім не світить. Зате пелена туману над водою стоїть. Не густа. Так це виглядає, наче оце ви в мене в кабінеті накурили, і дим сизий стелеться. Ніби все видно, а пелена очі роз’їдає. Вода гладенька, наче хто скло поклав. Уздовж берега від краю десь метри на три все чисто лататтям заросло. В одному місці очерет густий. Довкола — суцільний верболіз, густий — не пройти, наче хто навмисне таку живу неприступну стіну зробив. Тиша — помацати можна, хіба тільки жаби крекчуть і комарі дзеленчать. Справді, не надто гостинний куточок природи.
— І з цього ви зробили висновок, що там може водитися нечиста сила?
— Я взагалі тоді ні про що не думав. Наш провідник, тільки ми вийшли, відразу каже: „Дна в цьому затоні нема. У війну над цим місцем літак збили, „мессер”. Зайшов він у воду в крутому піке, носом уперед — так і не знайшли”. „Шукали?” — запитую. „Батько говорив, після війни ніби шукали. Водолазів з Києва привозили. Троє приїхало, двоє назад поїхало. Один пірнув і не сплив. Ті двоє пірнали-пірнали, шукали-шукали, дарма. Більше не поверталися”.
— Не буває річок без дна. Навіть глибину Маріанської впадини проміряли, хоча куди вже бездонніше...
— Отут, Віталію, дива і починаються. Я теж тоді під сумнів його слова поставив, а він каже: „Підійдіть до берега і гляньте на воду. Вона не прозора. Руку засуньте — не видно буде”. Я так і зробив. Що ви думаєте? Справді, якась незрозуміло темна вода. Тоді чи загальна атмосфера так подіяла, чи я не знаю — коротше, мені страшнувато стало. А цей ніяк не заспокоїться: „Сам не бачив, але старі люди кажуть — багато всякої нечисті в цій затоці водиться”. „Де ж вона, — питаю, — живе, коли дна немає?” „Ну це чорт її знає, де вона живе. Жила б собі — і нічого. Головне, воно ж все з води вилазить. Давно, правда, нічого про тутешніх бабаїв не чутно було. Значить, щось таки сталося, раз почало воно людей топити. Може — водяник який, може — русалка лоскоче, а може ті, хто тут утопився, ніяк собі спокою не знайдуть”. „Ти чого тут городиш?” — визвірився я. А він спокійно так: „Я — нічого. Старі люди більше знають. Краще вночі сюди не ходити, а коли видно — довго тут не гуляти”. „А як же сюди по рибу їздять?” „Так давно нічого не було, а риби навалом. От народ і перестав боятися. Не будіть лихо, поки тихо, знаєте приказку? Краще давайте звідси від гріха”. Ну, завантажилися в джип та й поїхали собі.
— І після цієї розмови ви почали вірити в нечисту силу на Тихому Затоні?
— Аби на тілі загиблих рибалок виявили сліди від кулі чи, наприклад, ножового поранення, я б забув про цю розмову. Але напасти на людину і занурити її в воду цілком здатен який-небудь водяник. Такі жести навіть у його стилі...
— Ви наді мною знущаєтеся чи серйозно вірите в водяника? Або, ще краще, в русалку чи взагалі в Джейсона з хокейною маскою на морді? [1]
— Давайте так домовимося: я, можливо, і не сприймаю слова того чоловіка буквально. Та цілком можу припустити — насправді водяника не існує, зате є цілком реальна людина з плоті і крові, яка зацікавлена, аби всі в нього повірили. Не обов’язково у водяника, взагалі — в нечисть. Страшне і сумне Щось живе під водою і сіє смерть довкола себе. Хоча я припускаю і таке: Тихий Затон — унікальне місце, де можна досліджувати паранормальні явища. Ну, це вже не в нашій компетенції.
1
Джейсон Вургіс — персонаж фільмів жахів із циклу „П’ятниця, 13”, маніяк-убивця, воскреслий з мертвих. За сюжетом, колись приятелі не догледіли, і він утопився в озері. Відтоді спочатку його збожеволіла від горя мама, а потім і сам потопленик Джейсон, заховавши спотворене обличчя за хокейну маску, періодично нападає на молодих людей, що відпочивають в околицях його володінь, і один за одним убиває їх, бажаючи помститися світові за байдужість до себе.