Темна вода
Шрифт:
— Розумію вашу нетерплячку. Тільки змушений просити вас послухати мене ще трохи. Я хочу, аби суть проблеми, яку я намагаюся вирішити, стала зрозумілою вам у повному обсязі. Так би мовити, всебічно і глибинно.
— Нічого, валяйте. В мене час є. Курити можна?
— Легко, — господар кабінету підсунув гостеві пачку „Кемела”, запальничку і попільничку. — Значить, перш ніж замахуватися так далеко і брати на себе непосильний тягар, я хочу почати з малого. Сам я, знаєте, народився в селі біля Десни. Деснянський хлопець, можна сказати. Дитинство моє там пройшло. Точно Довженко писав — зачарована Десна. Потім учився, з села поїхав, доросле життя, бізнес, закордон, усе закрутилося, ну, ви розумієте. Тепер, як пишуть у газетах різні блюстителі духовності, треба повертатися до витоків. Ви, думаю, зрозуміли — людина я не бідна. А багаті люди всі сентиментальні. Можна, звісно, обмежитися тим, що викупити стару батьківську хату і зробити собі там щось на зразок дачі. Але я — бізнесмен,
— Давно. Коли малим був.
— На базі?
— Коли як. В основному — на базах, один раз дикунами поїхали, в наметах. Це коли я вчився і на канікули приїхав.
— Рибу не ловите?
— Нема коли.
— І у вас зовсім нема сентименту до цієї річки?
— Ні.
Мельнику здалося, ніби Заруба захлинувся, почувши його коротку відповідь. Він явно хотів сказати інше, та не знав, що саме треба говорити тепер. Але господар кабінету дуже швидко переварив ставлення колишнього мента до його дитячих вражень і знову заговорив упевненим у собі тоном.
— Це не так важливо. І означає лише, що ви не зрозумієте мого пориву. Але, з рештою, це лише прелюдія до основної розмови. Отже, я проїхався по берегах Десни, подивися на бази відпочинку, які там збереглися, і побачив — половина з них тупо закрилася через брак фінансування, а половина перебуває в сумному стані. Це при тому, що люди і далі вірні Десні і щороку відпочивають, платячи гроші за чотири фанерні стіни і дах над головою.
— Може, їм більше нічого не треба?
— Я сказав би не так: вони не знають, що може бути інакше. Більш цивілізовано. Коли з’явиться вибір між консервами та салом і нормальною їдальнею з комплексними сніданками, обідами та вечерями, коли замість засипаного хлоркою будиночка на вулиці можна користуватися нормальним біотуалетом, а в перспективі — ватерклозетом, коли будиночки будуть нормально обладнані і в них навіть стоятимуть кондиціонери, можете мені повірити — в такого відпочинку теж з’являться свої фанати. І з часом кількість тих, хто воліє спати в фанерному будиночку і ходити в дерев’яний смердючий сортир на вулиці, зменшиться. Старе я руйнувати не збираюся. Я просто запропоную альтернативу. Причому на першому етапі планую організувати все так, аби різниця в ціні складала двадцять — тридцять доларів. У гривневому еквіваленті, ясна річ.
— Ви дуже цікаво все це говорите, тільки яка в усьому цьому моя роль?
— Нарешті ми підходимо до цього, Віталію... Можна просто Віталій, без по-батькові?
— Запросто.
— Ви мене, до речі, теж можете називати просто Павлом.
— Дякую. Якось розберуся.
— Отже, я все це говорив вам, аби підвести до більш конкретної інформації. Я став співвласником однієї бази відпочинку тут, недалеко, в сусідньому з Черніговом районі. Придбати її з потрохами я поки що не можу. Вона відомча, вважається майном одного із заводів, і поволі розвалюється. Як, з рештою, і сам завод. Але підприємство мені не потрібне. В нас із тамтешнім керівництвом існує офіційна угода: я починаю своїм коштом ремонт і обладнання бази, а також упорядковую пляж. Забезпечую постачання продуктів у місцевий магазинчик. Його, до речі, я таки викупив, це було дуже просто. Власник узяв п’ятсот доларів і підписав потрібні документи. Цей сезон відпочивальники платять ще старі ціни. До наступного сезону я сподіваюся навести там порядок і почати відбивати свої кошти. Раніше там відпочивали за досить умовні гроші лише працівники підприємства, а „ліві” платили в півтора рази більше за той самий комфорт. Вірніше, за його відсутність. З наступного року всі будуть на рівних умовах. Більше того — реклама піде по області і путівку можна буде вільно купити будь-кому у спеціалізованих агентствах. Звісно, працівники підприємства матимуть певні пільги. Наприклад, їм я запропоную безкоштовне харчування. Словом, я сподіваюся років через три відкупити цей туристичний комплекс, і завод мені його продасть — сам утримати сучасну базу відпочинку він не зможе. А через п’ять років я хочу мати кілька таких баз на різних берегах Десни. Вам подобається ідея?
— Мені подобається. Але ж я особисто з цього нічого не матиму. І навряд чи в безробітного мента вистачить грошей для відпочинку у вашому майбутньому раю.
— Як ви сказали? — Заруба навіть трохи подався вперед. — У раю? Знаєте, я запросив вас на розмову тому, що боюся, як би не опинитися в пеклі. Причому — у справжньому пеклі. З чортами.
3. Хто не боїться нечистої сили
Зараз виник той самий момент, коли Мельнику здалося на мить — він розмовляє з божевільним. Повним шизиком, у якого дах конкретно зсунувся. Та відразу оперське минуле нагадало про себе — за той час, що він працював у розшуку, тижня не було, аби не з’являвся хтось і починав городити таке, що може прийти в голову лише пацієнтові дурдома. І хоча заклопотані більш важливими справами опера намагалися спектися таких відвідувачів чимшвидше, так чи інакше перевіряти ту маячню, яку вони несли, їх змушував професійний обов’язок. У переважній більшості випадків історії, які спочатку видавалися породженням хворої уяви, набували цілком реалістичних ознак. А вся чортівня, нагороджена потенційними пацієнтами, у результаті оперативної перевірки мала досить виразний кримінальний відтінок.
Колись одна бабця тиждень морочила весь райвідділ історією про те, що в неї в хаті завівся домовик. Ходить щоночі по хаті, грюкає, стукає, спати неможливо. Тільки сонце сходить — немає нечисті. Бабці — вісімдесят чотири роки. Один із колег спересердя бовкнув: „А товариш Сталін вам, бабо, не ввижається?” Після цього вона прорвалася до начальника, той мало не зі сльозами на очах просив когось піти раз до заявниці і послухати того домовика. Стуки-грюки вночі справді чулися, тільки опер дуже швидко просік: бабця на першому поверсі живе, під нею — підвал, отам домовик і шурує. Рано обстежив околиці. У сусідньому домі на першому поверсі загратовані вікна побачив, склопакети новенькі, сигналізацію, і скромну вивіску „Компанія Комп”. Перевірив — там трикімнатну квартиру під офіс обладнали, комп’ютерами оптом торгували. Одна з кімнат повністю під склад віддана. Наступної ночі „домовиків” і заловили. Троє пацанів, один із яких жив просто над бабцею, вже тиждень з підвалу підкоп до сусіднього будинку робили. Чому їм це стукнуло в голову і як вони збиралися проникнути з підвалу сусіднього будинку до комп’ютерного складу — толком пояснити не могли. На допитах „домовики” казали, що збиралися дірку в підлозі продовбати. Навіть не продовбати — зірвати. В них, виявляється, вибухівка була захована. Спеціально для подібного випадку придбали, хотіли щось типу пограбування століття втнути. І це вже серйозно — вибухівку, як з’ясувалося, з армійських складів потихеньку продавали. Ну, це вже інша історія.
Тому Мельник мовчки закурив ще одну сигарету, всім своїм виглядом показуючи: „Я вам не вірю, але уважно слухаю”. А Заруба, витримавши кіношну паузу і цілком правильно зрозумівши поведінку співрозмовника, заговорив далі:
— База наша в Козубах, знаєте таке село? — Мельник кивнув головою. — Там, з одного боку, дуже гарні місця, з іншого — одна з найбільш проблемних ділянок Десни. Вода то піднімається, то стрімко спадає. Причому так само змінюється дно. Тиждень тому, скажімо, на якомусь місці була мілина, а сьогодні вже яма. Коли по річці ще ходили судна, річники подібні місця знали і проходили їх дуже обережно. Але це ще не все: в тому місці річка робить поворот, і від неї відходить невеличкий рукавчик. Там течії майже зовсім немає, купатися, правда, теж не можна. Зате риби — скільки завгодно. Таких місць по Десні вистачає. Їх називають тихими. Саме через близькість тихої річки база користується популярністю і не вмерла остаточно. Рибалки це місце давно облюбували. Ось і суміщають: вдень сплять або купаються, а на ранок чи під вечір вибираються по рибку. Я, до речі, з наступного року планую організувати прокат рибальського обладнання: вудки, спінінги, човни. Наживку продавати...
— Вибачте, але знову повторюся: яка в усьому цьому моя роль?
— Уже зовсім близько, Віталію. Нормально база почала працювати півтора місяці тому, коли я полагодив усі бюрократичні і фінансові справи. А десь через тиждень зник перший рибалка. Приїхав мужик із родиною, сів увечері в човна, переплив річку, перебрався до тихої води — і все. Його тільки через три дні знайшли, далеко вниз течія знесла. Аби труп за сухе дерево по дорозі не зачепився — довго б іще шукали. Куди подівся човен і все, що в ньому було — досі невідомо.
— Таке трапляється на рибалці. Нещасний випадок.
— Правильно. Родині від цього не легше, але ж криміналу справді нема. Тільки через тиждень в тих же місцях другий рибалка зникає. Цього швидше знаходять, а човен раніше виплив, просто до пляжу його рано піднесло течією. Перекинутий догори дном. Човен не новий. У того, першого чоловіка не човник, кажуть, був — ляля. Новенький, друзі на день народження подарували. Це вам така деталь.
— Ви до того ведете, що новий човен міг хтось знайти і не віддати?
— Давайте не будемо зараз розпорошувати увагу. Маємо два нещасних випадки за два тижні. Причому — приблизно в одному і тому самому місці. Обидві жертви не повернулися з рибної ловлі. Вже поповзли погані чутки. Минає вісім днів — знову потопленик. Цього разу рибалка з місцевих, козубський дядько. Теж любив завжди на тихій річці рибки половити. Так само знайшли вниз по течії. Правда, човен у нього дерев’яний, старий, на березі валявся. Вудки — поруч. І останній випадок — тиждень тому з рибалки не повернувся ще один чоловік із Козубів. Жінка на базар поїхала, повернулася — нікого вдома нема. Нічого поганого не подумала, знала — чоловік по рибу зібрався. Коли ночувати не прийшов — зірвалася і до дільничного побігла. Бо після трьох нещасних випадків відмовляла свого рибалку в ті місця плавати, тільки він не особливо її слухав. Дільничний теж уже знав про те прокляте місце, подзвонив у район. Спочатку його послали, потім опергрупу прислали і заодно — рятувальників із підрозділу МНС. Під ранок тіло виловили — заплуталося в корчах на мілині акурат під самими Козубами, там Десна крутий поворот робить.