Темна вода
Шрифт:
Нарешті, нещасного Кулакова вони вбили із особливою жорстокістю, бо цей блаженний вже не раз траплявся на їхньому шляху і не просто траплявся, а вистежував компанію. Тут уперше з’являється холодна зброя — ніж для коління свиней. Трупи вони або скидають в Десну і віддають на поталу течії, або самі буксирують подалі від Тихого Затону.
Подібну версію можна прийняти в розробку навіть без натяжки. Аби не згадана вже обставина: ніж-колюн прохромив наскрізь уже мертве тіло Антона Кулакова.
Для чого тикати ножем трупи? Нема куди лють дівати? Може, вони тренувалися таким чином і далі збираються орудувати ножем уже по живому... Але ж у них пістолет є, могли б застрелити. Все одно на затоні постріл
Чи справді в темній воді щось живе?
Щось, що вимагає людських жертв...
Мельник гнав від себе думки про різних потвор та примар. Ясно сказано — тіло Кулакова волочили від того місця, де він ховався, до води. Раз щось може волочити людину, значить, це щось уже матеріальне. А примари, як всякий знає, не матеріальні. Раз в чогось є плоть, значить слід припускати: в воді живе не щось, а хтось.
Але хто, який Іхтіантдр [4] може жити в Тихому Затоні?
Ольга не могла відповісти на це запитання. Власне, Мельник прикинув це, тому вирішив поки що не знайомити її з ходом своїх думок. Він узагалі ніколи не допускав до участі в розслідуванні сторонніх, не питав їхніх думок. Тим більше, що про його справжню роль у цій дивній історії ніхто на базі „Метеор” не знав.
У всякому разі, Мельнику дуже сподівався на це.
Він відчув, що готовий заснути, лише після того, як у голову прийшла проста і логічна думка — подивитися своїми очима на місце скоєння всіх злочинів. Тобто, особисто прогулятися на Тихий Затон.
4
Іхтіандр — персонаж популярного радянського фантастичного роману Олександра Бєляєва, людина із акулячими зябрами, яка могла жити на суші та під водою.
Бажано в той час, коли там з’являються привиди.
З дідом Іваном удалося домовитися на диво легко. Мельнику здалося, що вчитель-пенсіонер відверто нудьгує. Власне, тому він, мабуть, без зайвої підозри поставився до повторного візиту „сценариста” і його проханню поїхати з ним уночі на затон, аби проникнутися духом цього місця. Дідусь навіть помітно пожвавився — все ж якась пригода, якась подія в розміреному та нудному житті сільського пенсіонера з вищою освітою.
Вирушили, коли почало сутеніти.
До того часу Мельник цілий день нудився, тинявся пляжем, купався, засмагав і навіть якось мляво реагував на товариство Ольги. Та, в свою чергу, відчувала — щось діється, але не особливо вникала в ситуацію. Обмовилася лиш: досі не відійшла від загибелі Кулакова, далі вважає себе частково винною в цьому, і взагалі — хоче скоро їхати звідси за прикладом подруг. Правда, натякнула білявка, стримує її лише його, Віталікова, присутність. Навіть готова ризикнути і спробувати все „по-серйозному”. На це Мельник тільки плечима знизав — жінки в нього вже були і благополучно кидали нестабільного мента. Однак вирішив не заважати Ользі — нехай спробує.
Але не тепер. Коли він зібрався плисти на Тихий Затон.
Дід Іван порадив саме сплавати туди. Берегом довго обходити, машини ж немає. По воді вони значно зріжуть шлях. До того ж, хитро посміхнувся він, так цікавіше. Є потрібна атмосфера. Мельник не сперечався: водою так водою. Тільки ж човна нема...
У Шалиги в хазяйстві гумовий човен знайшовся. Старенький, клеєний-переклеєний, зате, як запевнив дід, надійний і перевірений. Цілий вечір вони займалися тим, що перевіряли, чи не протікає він, а коли сонце поволі покотилося за ліс, почали збиратися. З горища пенсіонер витягнув невеличкий намет, правда попередив — двом буде тісно, та й дірка там у брезенті. Мельник заспокоїв його: сам він завбачливо прихопив із собою спальник. Комарі, правда, гризтимуть... Нічого, відмахнувся дід, є засіб проти них. Приймеш — і спатимеш мертво. Не чутимеш, як кусають. У підтвердження своїх слів показав Віталію півтора літрову пластикову пляшку з-під лимонаду, рівно на дві третини наповнену вже знайомою Мельнику рідиною.
Самогон, п’ятдесят градусів. Куди ж на природу без самогону.
До всього дід поклав у торбу шматок старого сала, зчистивши ножем шар солі та жовтий наліт, кілька цибулин, огірків, помідорин, півхлібини. Туди ж засунув справжню німецьку фінку — військовий трофей його батька, — та емальованого кухлика. На фоні цих серйозних зборів корінний городянин Мельник виглядав кумедно зі своїм спальником і двома банками рибних консервів, куплених у Люди в вагончику. На ньому була та ж сама брезентова куртка, спортивні штани, кросівки та кепка-бейсболка з великим козирком. До того ж він почував себе якось невпевнено без зброї. Та нічого, окрім ножа-викидухи з набірною ручкою в нього зараз не було. Мельник сподівався, що зброя йому не знадобиться.
Коли опустився сірий вечір, дід Іван перехрестився і вони рушили.
До річки йшли мовчки. Так само мовчки, перемовляючись лише короткими фраза мами на зразок „бери” і „давай”, спустили на воду човна. На Шализі були рибальські бахіли, він зайшов у воду і притримував човен, поки Мельник у своїх кросівках забирався всередину. Потім примостився сам на протилежному краю, але замість маленьких весел, якими зазвичай користуються в таких випадках завзяті рибалки, він витягнув з наплічника якусь алюмінієву трубку, почаклував над цією конструкцією, і ось уже тримав у руках розкладне алюмінієве весельце.
— Нічого собі, — вирвалося в Мельника.
— А ти як думав? Це мені колишній учень подарував. Не хотів мову з літературою вчити. Каже — не треба мені, я інженером буду. А інженерам книжки читати і грамотно писати не потрібно, у них мозок зовсім інакше влаштований. Таки бач, став конструктором. Правда, не в нас — за кордон виїхав, там такі більш потрібні, — говорячи так, Шалига працював своїм диво-веслом, повільно відгрібаючи від берега і вирівнюючи човен так, аби триматися перпендикулярно течії. — Оце приїжджав. Приходив, питався: „Що вам зробити, аби ви побачили, чого я без ваших підметів із присудками досяг?” Ось я таке весло замовив. За півроку з німецького міста Регенсбурга посилку отримав. Там — оця цяцька разом із інструкцією. Інструкція. Ясно, німецькою, мені автор українською переклав і від руки написав. Безграмотно ж написано! Знаєш, він слово „весло” через „и” пише...
Мельник не знав, чи щось треба на це відповідати, тому вирішив промовчати. Так вони перетнули Десну від берега до берега і вилізли, коли довкола вже стояла справжня нічна темрява. Мельника відразу атакували комарі, та ніколи було з ними воювати — дід Іван розпорядився братися за один край човна, сам узявся за другий і вони понесли його до спокійного водоймища. Це місце Шалига назвав тихою Десною.
Тут справді було тихо, пахло болотом і прілістю. З-під ніг сипонули в воду жаби. Чоловіки знову спустили човен на воду, і коли сіли, Мельник відчув — течії зовсім немає. Він попросив у Шалиги весло, та не впорався — човен він його гребних вправ почав крутитися довкола своєї осі, і дід Іван, зітхнувши, забрав весло назад. У його руках воно стало більш слухняним. Човен тихо сунув через заводь просто до порослого кущами протилежного берега, який темнів попереду. Коли до кущів лишилося зовсім недалеко, Шалига попередив: