Темний Світ. Рівновага
Шрифт:
– Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?
– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.
Я насилу стримала нервовий сміх:
– А навіщо ключі?
– Ходімо, про все дізнаєшся.
– Послухай, Семене…
– Сем.
– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?
– Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.
Я зітхнула. Ех…
Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може,
– Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.
– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.
– І не пояснюй, а то я помру з горя.
Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.
Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра – вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця…
…Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску… ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.
Коротка мана з’явилася – і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з ним під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра…
– Шкода, – сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. – А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.
Настала моя черга дивуватися:
– Як ти… А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!
– Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.
Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.
– Тоді ходімо, – сказав він, задоволений моєю реакцією.
– Просто зараз?
– Навіщо відкладати?
– Музей зачинений!
Він урочисто показав мені в’язку ключів:
– Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, – там Сцілла, тут Харібда… Але ти ж не боягузка, правда?
Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого
Сем спробував ключ до балконних дверей – не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.
Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави – несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:
– Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.
Я вийшла під небо – та так і зупинилася.
Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…
– Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.
Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?
Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.
– Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.
– Ні.
– І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.
– Знатиму.
Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…
– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.
– Правда?!
– Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.
– Жах який.
– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…
У його голосі мені почулася заздрість.
– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…
Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.
– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.
– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.
– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…
– Що?
Я прикусила язика:
– Це метафора.
– А-а, – сказав він замислено.
І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…
І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.
– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.