Темний Світ. Рівновага
Шрифт:
– Привіт, ти чого не дзвониш?
– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…
– Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…
– Зроблю, мамо. Як у тебе?
– Усе добре… На добраніч!
– На добраніч.
Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.
– Ти не злися на неї, – сказав Сем.
– Чого ти вирішив, що я злюся?
– Багато
– Я не злюся.
– І правильно.
Щось у його голосі змусило мене насторожитися:
– А твоя мама…
– Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.
Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.
– А батько?
– Батько… в Лондоні. Здається, що він завжди там був…
– Що значить «здається»?!
– Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?
Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого… він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?
– Забудь, – він відвернувся. – Я сказав зайве.
З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.
– Сем, послухай, я теж… Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, – кулон…
Я потягнулася до амулета – і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:
– Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє…
Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, – страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця…
У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.
На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.
– Алло.
– Це Дар’я Лебедєва? – запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.
– Так…
– Я Міша. Ви мені залишили свій номер…
Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.
Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.
– Зі мною, – хрипко говорив Міша, – я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я…
– Зрозуміла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приїду негайно.
Розділ сьомий
Міша
На останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:
– Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш – Тінь заникалась і вийде тільки завтра.
– А якщо не вийде?
– Та де вона дінеться… Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва – то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.
У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:
– Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка…
– Недарма, – я твердо подивилася йому в очі. – Відбувається щось дивне, так?
Він вагався.
– Скажи мені! – благально попросила я. – Я ж не просто так дала тобі свій номер! Значить, можу допомогти!
Він нарешті наважився:
– Ходімо…
Я мовчки піднялася за ним сходами. Квартира, як і сказав Піпл, була під номером сорок один.
– Лера спить, – сказав Міша, причинивши кухонні двері. Це означало: «Вибач, мені дуже ніяково, але ми не повинні шуміти. Мене мучить невідомий кошмар, але я не стану будити свою дівчину, її не можна турбувати. Я на своїй кухні поводитимусь, як злодій, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось міняти».
Конец ознакомительного фрагмента.