Темний Світ. Рівновага
Шрифт:
Хтось сидів на підлозі за маленьким холодильником, привалившись до стіни. Спершу я помітила ногу в синій шкарпетці. Розмір взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерігається.
Я підійшла ближче. Павлик сидів, на вигляд п’яний у смерть, блідий, невпізнанний. Невже цей хлопець зовсім недавно чекав на побачення, готувався, зазирав мені в очі: «Я її люблю, я хочу їй освідчитися».
– Павлик? – спитала я невпевнено.
– Узагалі-то тут уже все закінчилося, – повідомила з підвіконня дівка.
Я схилилася над Павликом:
– Агов! Ти мене
Амулет вислизнув через комір і загойдався в мене перед очима. Я піймала його в кулак, і світ змінився.
Ні, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитої людини, яка ніч пролежала в заметі. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!
– Не займай його, нехай проспиться, – так само ліниво сказала за моєю спиною дівка. Я обернулась, як і раніше стискаючи в долоні амулет…
Воно сиділо на підвіконні.
Створіння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бітуму. Таким би могло бути втілене марення Сальвадора Далі під дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дівка, ніби нічого й не було, розглядала мене, її білий живіт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.
– Побачила? І шо? Шо ти мені зробиш?
І, піднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити своє пиво. Незрозуміло як – інтуїтивно – я зрозуміла, що не можна дозволити їй допити.
– Ану… стій!
Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:
– Лови!
Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.
Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.
Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна…
Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою – як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, підстрибуючи.
Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина – блондинка на височенних шпильках.
Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.
– Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, – жалібно заскиглив хлопець у навушниках.
Я мовчки кинулась до дверей.
Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась
– Вантаження закінчено, прошу доставки.
Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:
– Для першого разу пристойно.
– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. – Вона…
– Просто Тінь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». – Умбра вульґаріс. Латиною.
Вона піймала мій погляд:
– Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.
– Типу, забороняє «Ґрінпіс»? – буркнула я.
– Типу, вони безсмертні, – без тіні усмішки відгукнулася блондинка. – Ну, де він там…
З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.
– Я збожеволіла, – сказала я приречено. – Як прикро.
– Не надійся, – привітно повідомив чоловік. – Ти хто?
Замість мене відповіла блондинка:
– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.
У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:
– Інструктор?!
– Розбір польотів потім, – довірливо сказав чоловік. – Спершу треба роботу зробити.
Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі – балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.
– Доставка готова…
Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.
– Вантажимо, – блондинка знову підхопила дівку за ногу, але та вже втратила подібність до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по траві. – Вона очуняла, Гришо, допоможи!
Чоловіка не довелося просити двічі. Разом вони підхопили дівку і, ступивши одне за одним у діру, зникли й затягли її з собою. Ще за мить цегла повернулася на місце – тільки слабка тінь графіті проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стіна. Міцна – хоч головою бийся.
Хвилин десять я сиділа на лаві коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоці й трепеті до ранку.
Але – нічого подібного. Я змерзла, віддихалася… і згадала про Павлика. Чи він там хоч живий?!
Бігом повернулася в кімнату Соколова. Кружляв нічний метелик над залишками пластикового застілля, досі так само хропів на ліжку невідомий гість, зате танцюрист у червоній футболці втік, залишивши на підвіконні свої навушники. Павлик сидів, привалившись спиною до стіни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозуміти, де він.