Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
А як дійшло до кульмінації, то мало не вмер Левицький зі страху: героїня зустрічалася з колишнім коханим і в найкритичніший момент мала трагічно гукнути минулій любові:
– Убий мене!
Парубок, що істинно ввійшов у роль, підскочив до дівчиська з такою правдивою люттю, що спантеличена героїня, замість того, аби стати покірною жертвою, сама повірила у цю лють і нажахано відстрибнула та лаштувалася навтікача.
Модест Пилипович сперш за голову лише схопився, а тоді на мигах із-за куліс давай показувати: «Назад! Повторити!»
Знову розлючений коханий заносить над жертвою
А як втретє вже кинувся на неї коханий з ножакою, то з першого ряду раптом на цілісінький зал густий бас, з нетерплячкою і обуренням:
– Та голоблею ти її!
Щирості оплесків, непідробному захопленню глядача, здавалося, міг би позаздрити будь-який професійний театр.
Відтоді охочих ходити у драматичний гурток не бракувало. Навіть священик при зустрічі раптом забажав долучитися.
– Благе діло, Модесте Пилиповичу. Молодь куди рідше тиняється попід шинком… Беріть і мене до доброї справи – ламати кумедію на сцені мій сан, звісно, не дозволяє, але б у суфлери пішов залюбки.
Зате нажив собі Модест Пилипович несподівано ворога, одного-єдиного, зате затятого.
Прийшов до Левицького якось становий, що забув давно свої сумніви й нехіть, теж став вболівальником драмгуртка, і ще з порога сміється-сміється.
– Вітаю, Модесте Пилиповичу, на вас кляксу тут написали.
Становому чомусь слово «кляуза» частенько хотілося іменувати не вельми поштивою «кляксою».
– І що там? – глипнув на гостя Левицький.
– Так і так, мовляв, недозволеними кумедіями народ баламутять… Але ж це неправда, з чистим серцем відписуватиму: «Оного не наблюдалось, кумедия цензурой разрешена».
А як ішов згодом мимо шинку Модест Пилипович на виклик, то зобачив там дві підводи під вантаженням.
– І куди то зібралися так зарання? – перепитав у слуг, що на вози клали стільці, столи і ще якісь клумки.
– В сусіднє село переїдемо,- відказували ті.- Бо жалівся хазяїн, що вельми навар у нього впав, там тлустіший…
А ще встиг Левицький на мить зустрітися з поглядом шинкаря, що злодійкувато з-за вушака визирнув – поглядом колючим і злим, жадібним і ненависним, мов у вовка, в якого раптом з-під носа потягнули ще тепленьку, що парує і звабливо пахне, тільки йому належну свіженьку дичину.
Левицькому дуже хотілося, щоб дітлахи ці гімназійні виросли без скалки злоби у серці, поважно до кожної людини і людності ставилися – він вельми тішився, що без підказки старших портрети Шевченка і Пушкіна юнь переносила з класу в клас, в рефераті перед шкільним балом поряд знакові постаті трьох народів стоять, що пісню собі вишуковують з усього слов’янського і європейського світу. І як то гарно, шо нахраписте нав’язування свого Войцехом Восем чи йому подібними стрічає опір, та озлоблення не виявляє, хибу окремих діти не переносять на весь той чи інший люд. То, поза сумнівами, надто вагома проблема інтелігенції, в меншій мірі польської, бо в них є Ожешко і Прус, Качковський і Свєнтоховський, що боронитимуть свою культуру, аби вона лишаю шовіністичного не набралася та гнійні вавки здорове тіло не вкрили.
Куди більшу ту вавку має інтелігенція російська, вавка задавнена, не лікована чи майже не лікована впродовж століть, бо хіба окремі на лихо звертали увагу, та й то на них цитькали і затуляли рота. Модест Пилипович на те надивився вельми в часи урядування УНР – гинутиме, а вавки не хоче позбутися. Як рвались денікінці
– Не стріляти! Може домовимось спільно на більшовика іти.
Та де там… На листи Симона Петлюри Антон Денікін гонорово відказуватиме:
– Ніколи, звичайно, ніколи ніяка Росія – реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна – не допустить відторгнення України.
Не послухався тоді генерал, то ж йому самому не стало «допуску» на російську землю,а не то українську - уже на французькій землі, на малесенькому прикупленому тут подвір’ї, дибав собі два десятки років, розводив курчат і пас гуси; видавництва чомусь відмовилися від перевидання його книг. Ця хворість страшна, думав Левицький, вже проникла в судини, батько того ж Антона Івановича Денікіна, що топив у крові 1863 року «вашу і нашу свободу», вік проживши на польській землі, так і не зміг говорити мовою того народу – це тим більш дивовижно було, що мати Антона полячка. І не меш чудувався Модест Пилипович, що Івану Денікіну, за плечима якого було вже сім десятиліть, таємно від жінки заманулося записатися на російсько- турецьку війну 1877-1878 років…Чи то люд цей Бог за гріхи які покарав, чи хтось навмисне виводить людську породу, де все світле й прекрасне, що є в народові російському, як і в кожному іншому, щомоці притлумлюється, натомість виплекується хапальний інстинкт жорстокої агресії та зажерливості на чуже. В цьому, насамперед, міркував Левицький, найбільша провина їхньої інтелігенції, що попустила таке витворяти з свого народу, страшна й невідступна кара настане за те, що забули Христове: не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього, ані домівки його, ані вола, ані осла…І що прикметно, миготять століття, змінюються влади, а виховання сатанинське лишається, від часів Івана Грозного та Петра І злим ворожбитом якимсь утримуване, Ще як в Міністерстві шляхів УНР працював Модест Пилипович, то показували йому копію стенограми виступу Троцького у Моссовєті перед черговою московською навалою. »В Україні, - не приховував Лев Троцький,- загальних труднощів, з якими ми зустрічаємося, значно більше, аніж в Великоросії. Чому? Тому, що робітничий клас в Україні ще слабкий, тому що українське куркульство значно сильніше. Український куркуль, який звик до зміни режимів, хоче грабувати і накопичувати все своєю вільною волею. Ось атмосфера в Україні, атмосфера, яка створюється світоглядом ситого осатанілого куркуля, що має під руками гвинтівку і зневажає комунізм… Український куркуль хліба не дає, а якщо пробують в нього взяти, він відбивається гвинтівкою, бомбою і саперними інструментами».
Трясця твоїй матері, думав тоді Левицький, твого батька і твою сім’ю полтавський і херсонський куркуль, себто селянин з порепаними від роботи руками, годував все життя, та й тебе самого мало не до двадцяти літ, а ти у віддяку посилаєш босяків той край грабувати, бо хоче собі селянин жити «вільною волею». І Левицький біг далі очима по жовтуватому, з затертими з-під копірки літерами, пожмаканому папері. «Я передам на Південний фронт від вас привіт і скажу, що ви переконуєтесь з кожним днем в непохитності наших полків. Денікіна ми роздавимо і розіб’єм, а за Денікіним резервів нема. А там Закавказзя, Грузія, Азербайджан, які чекають не дочекаються нас, як і Афганістан, Белуджистан, як Індія і Китай».
Приїхали - тільки покивав головою Молест Пилипович, відкинув папір і чомусь витер руки хустиною. Лають царизм, а йдуть один в один стопами так і нездійснених ненаситних намірів Петра І і Катерини ІІ… Коли ж вони врешт наїдяться?
Ні, думав Левицький, згадуючи розмову з Павлом Петровичем, з цієї гімназії молоді люди вийдуть християнами, може доведеться їм боронити своє, але таки на чуже кривим оком ніколи не накидатимуть.
11