Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
Але нема жалю, ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло…
Встає майбутнє. І могили
вчорашні – це його межа…
Яка ж це мука буть безсилим
під лезом смертного ножа!.
Та поступово недавня льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.
– Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція
– А віденська газета «Україна», близька до Винниченка, топить щомоці і Скоропадського, і Вишиваного,- докинув Левицький.
– Донцов ображений на Коновальця,- всміхнувся Мосендз.- А Липинський про них обох пише, що вони «не здатні дати реальні форми руїні».
Чикаленко, що почувався в душі винуватим - і навіщо він розхвилювавтМаланюка? – додав і своє врешті.
– Провід УНР, може знаєте, направляв Паризькій мирній конференції документ про визнання УНР правонаступницею української держави і повернення австрійськими, угорськими і німецькими банками депозитних коштів України. А то Скоропадський вже почав видавати французьким фірмам концесії та боргові зобов’язання з датами, коли мав владу.Чужоземним же торгово-економічним установам скеровувалися листи, що такі зобов’язання незаконні і каратимуться кримінальним порядком.
– Нічого собі український краєвид відкривається для європейських політиків,- Модест Пилипович легенько мізинцем поправив з правого боку вуса, наче він їх без дзеркала бачив. – Всі з усіма тепер наші пересварюються, наче й діла важливішого на світі для них нема… Хіба такі, як Дорошенко, ще обходяться без пересвар.
Така думка складеться не тільки в Левицького про Дмитра Дорошенка. Через роки Іван Калинович, що секретарював у «Союзі студентів-хліборобів», очолюваним Дмитром Івановичем, напише: «його діяльність на посаді міністра закордонних справ Гетьманщини не пошкодила йому в колонах УНР, бо він був загально признаний український діяч, науковець. Він, так би мовити, репрезинтував укр(аїнську) націю в очах навіть ворогів. Пригадаємо його генерал-губернаторство в Галичині і Буковині. Тут він показав надзвичайний такт, административну умілість і щиру опіку над українським населенням його генерал-губернаторства. Відома була його діяльність по улаштуванню галицької інтелігенції на початках Першої світової війни, був виарендований дім, де вивезени брати з західних земель могли перебувати перед від`їздом. Так і самий від`їзд відбувався не «етапом», а пасажирським потягом з поліцаєм. Про це я довідався від пароха Золочева о. Шамбеляна Стефана Юрика, який часто закликав мене на обіди, підвозив. «Я лише реванжуюся за ту велику поміч, яку я дістав від «Комітета допомоги» в Київі, де головою був проф. Д. Дорошенко». Все це давало проф. Д. Дорошенкові ореол діяча з провідної верстви. Проф. Біднов, доктор Модест Левицький, були, перед Першою світовою війною, постійними спутниками проф. Д. Дорошенка в поїздках по слідам слави і смутку в історії українського народа. На вакаціях ця трійця виїздила як не на Хортицю, то до Почаєвської лаври, де недалеко було м. Берестечко, то до Батурина, то в район Чигирина і Суботова».
Пересвари поміж українським людом у закордонні стали тривалою і погано лікованою хворістю.
– Та цур їм усім,- змахнув спересердя рукою Євген Харламович.- Підніметься моложій, прийде нове і
Чикаленко мав на увазі маланюкові рядки, що також сьогодні звучали:
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось- Стефаник і Куліш,
Ось Коцюбинський, Леся – квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
– Кажуть, у квітні дев’ятнадцятого, як тодішній наш прем’єр Ісаак Прохорович Мазепа зустрічався у Бродах під Львовом з американським представником, то першим запитанням американця було не про кількість гармат або кулеметів, і не про число війська,- Модест Пилипович прокашлявся і вів далі.- Той представник насамперед поцікавився: а чи має Україна достатньо інтелігенції, щоб налагодити національну державну справу.
– І що ж Мазепа?
– Після революції,- відказав Ісаак Прохорович,- навіть зросійщена раніше інтелігенція повернулася до свого народу.
– А сам ти, Модесте Пилиповичу, як думаєш? – раптово перепитав Чикаленко.
– Думаю, що то мудрий чоловік… І вельми практичний, як на роду писано американцеві. Бо тільки інтелігенція є носієм того, що лінійкою не зміряєш, не зважиш на терезах і пальцями не пощупаєш, того, що звуть інколи духом народу. І зараз, коли нас до крові по пискові натовкли, накопали під всі боки й по світах розпорошили, маємо триматися єдиної ідеї, істинно національної, що тому духові не дасть скопититися – національної культури.. І все для її гуртом клопотатися, бо інше потерпить…
Євген Маланюк чи від кави, чи від збудження розмови уже почувався живіше, думки Левицького йому були навдивовижу близькі й зрозумілі.Ще в таборах інтернованих, у польському містечку Каліш, де жили у землянках, в кращому разі в бараках за колючими дротами, де тільки голод, сухоти і смерть були поміж ними, недавніми вояками УНР, він,
двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка
виступав з рефератом перед бойовими побратимами:
– Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля — це
тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу — мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей… Коли ж ідея вдягнута в одежу слова, то йти до кінця, не озираючись наляканою сойкою, чи інше хтось скаже.
Одні скрива, а інші з гіркою підсмішкою, навіть не криючись, дивилися на Євгена – ну що він балакає, хто з цих зранених і обідраних вояків , що півдня за вошима полюють у власному дранті, отак і повірить в лиху нинішню пору: безтілесна ідея раптом дужча гармати, гвинтівки і кулемета?
– Щоб постала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підгрунті національної культури — от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети…